Святослав
Шрифт:
І подумав князь Святослав, що мине короткий час і стан встане проти стану. На зеленій оцій рівнині зійдуться заковані в броню й інші – одягнуті в звичайні порти – люди, натягнуть тятиви своїх луків, візьмуть списи, піднімуть сокири. Не ціпи молотитимуть тут, на рівнині, – люди вбиватимуть одні одних; не роса, а кров впаде на зелені трави, а з лісів полетять на поле брані чорні круки.
А хіба не краще зійтись на цій рівнині двом – імператору Візантії і князеві Русі?
– Дивись, – сказав би князь Святослав імператору, – на оце небо, землю. Там – Русь, там – Візантія, а ось тут – болгари. Пощо хочеш, імператоре,
Василіки імператора ромеїв – протовестіарій Мануїл і єпископ адріанопольський йосип – приїхали до стану князя Святослава під білим знаменом надвечір.
– Хто їде? – закричала, побачивши їх, сторожа чола.
– Від імператора ромеїв… василіки… до князя руського Святослава, – заволали протовестіарій і єпископ.
Їх провели до стану руських воїв, там зупинились біля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава.
Але князь Святослав не говорив з василіками, там стояли, ждучи, воєвода Свенелд і кілька тисяцьких.
– Ми від імператора ромеїв Іоанна, – почав протовестіарій, – василіки – патрикії Мануїл і Йосип, прибули до князя руського Святослава…
– Князя нашого Святослава тут немає, – відповів їм Свенелд, – ми, воєводи й князі, слухаємо вас і будемо говорити за князя і Русь…
Василіки вклонились, і протовестіарій повів далі:
– Імператор ромеїв Іоанн запитує руського князя: за чим він привів своє військо сюди, до Візантії?
Воєвода Свенелд подивився на своїх воєвод.
– Князь Святослав прийшов не у Візантію, а в Болгарію, має з нею нині мир, а відтак запитує у імператора ромеїв: за чим він привів своє військо в Болгарію?
Василіки знітились і мовчали.
– А коли імператору цікаво знати, – додав Свенелд, – чого князь Святослав прийшов у Болгарію, то скажемо – за золото ваше. Тільки ж вої ваші за нього вже заплатили кров’ю…
– Імператор ромеїв дуже шкодує, – змовчав про кентинарїї протовестіарій, – що тут, на рівнині, сталась січа, і не хоче, щоб далі лилася кров…
– Віруючи в бога, – додав єпископ, – ми не повинні розривати миру, що дійшов до нас від предків наших, бо посередником між нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послухаєте нашої поради, тоді ви розірвете мир і любов між нами, а не ми…
Протовестіарій Мануїл, натхнений словами єпископа, став навіть загрожувати:
– А якщо ви змусите імператора ромеїв виступити проти вас з усім своїм військом, то загинете всі в цій землі, і нікому буде навіть повідомити Русь.
Коли товмачі переклали ці слова протовестіарія і єпископа воєводам, ті переглянулись, перекинулись кількома словами, а потім воєвода Свенелд сказав:
– Марно ви, василіки, всує кличете бога і зовсім марно загрожуєте князеві і воям нашим. Тоді слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов і мир, будемо про це й говорити – ми хочемо любові й миру. Але якщо мир – то справжній мир, це ромеї кликали нас сюди, і через них тут сталась січа. Нехай імператор дасть нам день на всіх воїв живих і вбитих… Якщо хочете любові й миру – навіки ідіть з Болгарії, князь Святослав з воями своїми також згоден
Василіки не знали, що відповісти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам і князеві – золото й паволоки – і повернулись до свого стану.
Увечері вони знову з’явились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою інші дари – меч і щит імператора Іоанна.
– Бути по тому! – сказав князь Святослав. – Укладемо мир!
8
Феофано свого досягла – для розмови з нею імператор Іоанн прийшов до Софії. Він з’явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пізнього вечора через сад Великого палацу, де їх ніхто не міг бачити, наблизились до північних воріт. етеріоти розступилися перед ними…
У соборі, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу й служби там цього вечора не правили. Софія височіла серед площі велика, схожа на гору, темна. Темно було й усередині собору, куди зайшли імператор і проедр. У кількох його куточках рівним світлом горіли свічки, але здавалось, що вони не вилучають навіть проміння.
Імператор і проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам’яною підлогою, за ними поспішали етеріоти. У соборі було порожньо, луна кроків виривалась з темних переходів, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор.
Проедр, що в дитячі роки співав у хорі хлопчиків, які мали дівочі голоси, достеменно знав усі закутки цього велетенського храму. Він упевнено йшов уперед і на одну тільки мить зупинився біля дверей до сходів на катихуменій. Там, у світлі кількох свічок, стояли, схрестивши списи, два велетні етеріоти. Побачивши імператора і проедра, вони враз розступились. Проедр перший пішов угору темними сходами, за ним важко піднімався імператор, позаду – етеріоти. Біля покоїв катихуменія проедр зупинився і дав дорогу імператору, етеріоти також залишилися з проедром.
Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.
І що й казати – навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, – з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.
Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, – і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.
Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла – невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі – і Іоанн також?
– Іоанне! – вирвалось у неї гаряче, пристрасно.