Святослав
Шрифт:
– Неправда, – одказав князь Святослав, – ніколи рус не підійме меча проти руса, ніколи рус не зрадить свого брата і не продасть.
– Так ось тобі, княже! – крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу.
– Що це? – не зрозумів князь Святослав.
– Читай.
Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до імператора Іоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до світильників і в яскравому їх промінні став читати. У світлиці стало
Тепер усі бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великі сірі його очі, високе чоло, на якому зібралось кілька глибоких зморщок, поголену голову, на якій сивіло, спадаючи аж до шиї, довге пасмо волосся, довгі сиві вуса і чітко окреслені уста, що стиха проказували написані на пергаменті слова.
Князь Святослав прочитав все від першого до останнього слова, потім згорнув пергамент, підвів голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним.
– Ти прочитав усе, київський княже? – запитав болярин Мануш.
– Прочитав, – тихо зітхнув князь Святослав.
– Так чому ж ти мовчиш?
– Я вже раніше зробив суд і сказав, що кожен, хто сукупно з вами і Візантією йде проти Русі, – покараний буде смертю.
– І навіть тоді, коли це буде брат твій Уліб?
– Так, хоч би це був і брат мій Уліб, – відказав князь Святослав. – Він разом з тобою заслужив смерті.
Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча ніч, відколи він став з полками своїми на захід сонця від Дунаю. Як князь руський і воїн, Святослав бачив ворога тільки перед собою і немов караючий меч падав на нього.
У цій борні йому було дуже важко, особливо важко було в останні місяці в Доростолі, і все ж він дивився тільки перед собою, бачив ворога, вірив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, які стояли поруч із ним, не можна було не перемогти.
І от, виявляється, ворог не тільки попереду, він поряд з тобою, за спиною… І хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Він знав йому ціну. Болгарські боляри? Він ніколи на них не спирався. Ні, його ворог – рідний брат Уліб.
Не хотілось вірити, що це так, але на столі лежить лист до імператора Іоанна, в якому сказано, що вони – боляри болгарські – згодні на мир з ромеями, віддають Доростол, але просять імператора не карати воїв, випустити їх з фортеці… І є на цьому листі підпис не тільки боляр, а й князя Уліба.
Перед ним пройшло все його життя. Він пригадав багато днів і літ, брата Уліба й зрозумів, що не тепер відступив той від покону батьків своїх і всіх людей Русі, а в далекому дитинстві, коли був несміливий і боязкий, ненавидів свого рідного брата і любив дітей варязьких і грецьких, коли мріяв про грецьку царівну, збирав і беріг свою скотницю.
І хоч князь Уліб пішов разом з ним проти болгарського кесаря й імператора ромеїв, але йшов він не перемогти, а домогтись свого – побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського імператора.
«Руська земле!! – стогнала
І здавалося князю Святославу, що разом із плескотом хвиль від Дунаю долинув до нього відгомін далекої рідної землі. Він ніби почув голоси князів – своїх предків, голос батька Ігоря, матері Ольги і ще багатьох і багатьох людей Русі: «Покарай його, Святославе!»
Він здригнувся і схопився за яблуко меча. Крізь розчинене вікно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвів поглядом світлицю, побачив на столі хліб, сіль і м’ясо і не міг пригадати, коли й хто все це поставив.
– Нехай небо розсудить, хто з нас винен! – крикнув князь Святослав. – Боги! Допоможіть мені зробити поправний суд із братом!
Пізно вночі князь Святослав з Улібом вийшли за город, на берег Дунаю. Слідом за ними йшли два воєводи. Вони одійшли далеко від стіни, так, щоб ніхто їх не міг чути. Тоді воєводи стали, а брати-князі ще пройшли вперед.
– Так, Улібе, – сказав Святослав. – Раніше я тільки здогадувався й вагався, а зараз знаю все… Ось – земля, он – місяць, будемо говорити тільки правду.
Над Дунаєм за цей час встиг підійнятись місяць – великий і повний, схожий на вогняне коло, він висів над лівим берегом, освітлював громади ромейських кораблів, золотою доріжкою відбивався на плесі, грав у хвилі при березі.
І в цьому неспокійному червонкуватому сяйві Уліб побачив, куди привів його брат: вони стояли на кручі над Дунаєм, навкруг них були тільки пісок та вода, темні постаті двох воєвод ледь окреслювались удалині.
– Навіщо ти привів мене сюди? – сполохано крикнув Уліб. – Що, що ти замислив, брате?
– Слухай, Улібе, – відповів на це Святослав. – Не замишляв я нічого супроти тебе і не хотів би замишляти… Але нині мені й дружині все про тебе сказали болгарські боляри, показали й лист до Іоанна Цимісхія. Ти підписав його, Улібе?
Уночі, при сяйві місяця, обличчя людини нібито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Уліба стало надзвичайно блідим, крейдяним, якимсь мертвим. Тільки очі на ньому блищали й світились незвичайним блиском.
І князь Уліб зрозумів, що все те, про що він мріяв і до чого готувався, вже відомо князю Святославу і його дружині, і що вони, руські вої, не простять йому того, що він содіяв. Але він хотів жити, він шукав рятунку й тому спробував захищатись:
– Ти мене марно обвинувачуєш, Святославе… Я нікого не вбив і не підняв меча проти руських людей, а тільки бачу, що тут, у Доростолі, нас усіх жде смерть. Мені шкода людей. Хіба не страшно отак помирати? Тоді Калокір мені показав лист до імператора Іоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всім людям оже тут, у Доростолі, і оже там, на полі. Я підписав цього листа – не меч, а мир.