Святослав
Шрифт:
Князь Святослав ждав цієї години. Заради того, щоб одвернути смерть від Русі, прийшов він сюди з військом своїм. Довго тут, у Болгарії, це військо мучилось і страждало. Були в них перемоги, були й поразки. Проте вірили вони, що переможуть, завзято йшли на битви.
Тепер почався останній бій. Імперія не могла більше воювати, вичерпувались і сили русів. І тим страшнішим був цей бій – кожен з них ставив усе, що мав, далі ж була смерть або перемога.
І коли руські полки почали, їм здавалося, що перемога така близька, на кінцях їхніх списів. Щитоносці, лучники
Військо Іоанна відступало. Тепер це було добре видно. Раз і вдруге на руських воїв налітала з боків кіннота, але вої поставили й проти неї щити, били коней, скидали вершників.
І вже близька була перемога Русі, вже ромейські вої готові були показати спини, коли сталося те, чого людина не може передбачити і проти чого не може вистояти…
У розпалі бою ніхто не помітив, як на пониззі Дунаю випливала темно-сіра хмара. Попереду неї полетів дужий вітер. На Дунаї встала висока хвиля, над косами, ген до самого неба, встали вихори.
Буря, страхітлива чорна буря знялася над полем навкруг Доростола. Вітер свистів між списами, знамена одривались від древків, вої руські все йшли і йшли вперед. Але вітер сліпив їм очі. Вони одвертались від бурі, що штовхала в груди, валила з ніг, а разом із тим одвертались і від ворогів.
Святослав бачив усе це. Вітер бив і йому в груди, пісок засипав очі. Кінь вже не зважав на удари й, похиливши вниз голову, зупинився, став як вкопаний на місці.
Святослав підняв угору обличчя й кілька разів махнув мечем так, що коли б хтось попав під нього, то був би враз розрубаний…
– Перуне! – крикнув він крізь свист і завивання вітру. – Що ти робиш, чому пішов проти Русі, невже ти заодно з греками? Одступи! Поверни всп’ять, Перуне!
Він навіть махав мечем – так, ніби вів двобій, розрубував ту силу, що гнала на воїв море важкого повітря, хмари жовтої пилюки…
– Перуне! – кричав Святослав. – Слухай мене, Перуне!
Вітер не стихав, хмари пилюки все густішали, кінь не міг ступити вперед. Найстрашнішим було те, що крізь жовту імлу князь Святослав бачив, як схитнулись лави воїв обабіч нього, як вони розірвались, і вже деякі, широко розплющивши очі, закидали на спини щити, повернулись назад…
Але й ромеїв била, шматувала ця буря.
– З нами святий Феодор, – кричав Вард Склір, – уперед, ромеї! Не випускайте русів…
Ромеї не могли стримати русів, що заподіяли їм такої великої шкоди…
– Дружино! – кричав князь Святослав, повернувши коня за вітром і перемагаючи свист і рев бурі. – Вершники, ідіть на головні ворота, землі – кожна в свої! Бийте ромеїв, бийте! Нам помагає Перун!
У розпалі бою, крізь бурю й вихор Микула побачив князя Святослава. Князь сидів на коні і, розмахуючи мечем, рубався з якимсь ромеєм, з голови до ніг закованим у броню. Вершник був, видно, з полохливих, бо увесь час одхилявся назад, і князь, напевне, вбив би його мечем.
Але раптом під князем Святославом упав
Князь продовжував битись пішо. На землі опинився і вершник, з яким рубався Святослав. Біля нього було ще кілька ромеїв з списами і мечами. Вони заходили до князя Святослава з двох боків. А князь спочатку був з двома мечоносцями і риндею, потім з одним мечоносцем і риндею, потім з одним тільки риндею, а далі залишився сам.
Коли Микула побачив це і кинувся стрімголов до князя, у нього стиснулось серце: він помітив, як один із ромеїв вдарив князя по правому плечу, бачив, як кров струмувала з рани…
– Княже! – крикнув Микула. – Іду-у-у!!!
Він не біг, а летів, піднявши свій меч. За одну мить опинився біля князя, і перший удар його меча був такий дужий, що пробив шолом одного ромея, другим ударом він збив з ніг ще одного, третього вдарив у спину…
А тим часом біля князя Святослава вже було багато воїв. І хоч з плеча його ще цідила кров, князь знову сидів на коні, їхав вперед, а за ним крокували вої.
Уночі імператор біля свого шатра приймав полководців. Сам він сидів у позолоченому кріслі, перед ним на столі горів світильник.
– Проклятий бій, – лютував Іоанн, – скільки ми втратили вбитими?
– Початок бою був дуже важкий, імператоре. Ми втратили тисячі зо дві…
– Поховати з почестями, писарям записати імена, родичам їх дати землю в Болгарії…
– Добре, василевсе!
– А русів вбито скільки?
– Вони забирають трупи…
– Але скільки, скільки їх може бути?
– Тисячі дві, може, більше, – невиразно відповів хтось із полководців.
– Дві тисячі, а може, й більше, – сердито пробуркотів Цимісхій. – Повинно було бути десять тисяч, всі… Ви їх просто випустили сьогодні з поля бою.
– Вони дуже швидко зникли, коли почалася буря… Ми переслідували їх до самої стіни, і там був жорстокий бій…
– «Жорстокий бій»! – з серцем засміявся імператор. – Чому ви не вдарили по них у цей час з правого й лівого боків, чому не оточили їх всіх? Нам допомагав бог, це святий Феодор на білому коні йшов поперед нашого війська. Чому ж ви не пішли за ним?
Ніхто з полководців не відповів на слова імператора, і тоді він, не маючи змоги сховати своїх почуттів, схопився з крісла й забігав перед столом. Полководці бачили то його обличчя, то спину. Нарешті імператор зупинився і довго дивився на Доростол, стіни якого ледь окреслювались на тлі сірого неба.
– Прокляті руси! – викинувши вперед стиснуті кулаки, говорив імператор. – Чому ви навіть тоді, коли з нами все – бог, святі небесні, вітер, буря, – не можете розбити, знищити їх? Ви покоряли Кріт, Італію, Азію, ви хвалились, що немає сили, яка може проти вас вистояти… Чому ж ви не можете розбити цих варварів, що гризуть шкури, що вірять у бовванів, що не вміють тримати в руках списів? Які з вас полководці? Я – чуєте? – я сам поведу своє військо, я знайду Святослава, я залишу від нього тільки порох, тлін!..