Святослав
Шрифт:
Князь Святослав кинувся травами, біжить, ніби летить, ламає гілля шипшини з червоним ягіддям, що ранить йому руки, від чого закипає кров, біжить з пагорка на пагорок до Дніпра. От і став перед Малушею.
Тільки чому ж, – цього ніколи не бувало в снах раніше, – у Малуші такі невеселі очі, чому зірвалася в неї з очей і покотилась по щоці перлиста сльоза, чому скорбні, стиснуті в печалі її уста?
– Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?
А вона не простягнула, а звела руки над його головою, ніби осіняла його. Очі були ті ж самі, але
– Спочинь, княже мій! Спочинь!
І він послухав її, бо відчував, що йому справді дуже хочеться спочити. Сів, приліг на землі. І Малуша сіла над ним, поклала руки на його голову, над собою він побачив її очі.
– Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут… Земля та я, і ти тут, княже мій!
Але що це? Тільки-но він бачив над собою очі Малуші, а от це вже й не її очі, а дві зорі, які княжич бачив давно-давно, ще тоді, коли вони в полі ночували з вуйком Асмусом.
– Спочинь, княже, спочинь!
Зорі-сестриці горіли над ним, вони були дивно привабливі й теплі. Чому ж вони летять від нього, летять так, щоб в небі чути свист, крик?
Невідомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крізь сон він почув якийсь дивний звук і одразу ж прокинувся…
Сталось неймовірне, страшне, те, чого ніхто не міг ждати тут, на острові, цієї темної весняної ночі. Десь у ріжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всіх берегах і косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомоніли, зашуміли самі дніпрові води…
Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумів, що до острова підпливли печеніги, оточили стан, накинулись на сторожів, ідуть сюди. Князь Святослав пізнав печенізький крик – гасло до бою.
О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь іде на людину, коли на землю лляється гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обривається навіки життя людське!
Але з чим зрівняти нічну битву на острові Григорія, коли вої руські після важкої раті й далекої дороги спочивали, а підступний ворог підстеріг їх і, мов тать, увірвався в стан?!
Це була нерівна битва, бо печеніги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де вої зупинились на нічліг, бачили, де ночують. Вої ж руські не знали, звідки на них упав ворог, вони бачили перед собою тільки чорну ніч.
Це була нерівна битва, бо руські вої розтяглися по Дніпру, їх на острові було півтори-дві тисячі. А через Дніпро до острова на конях перепливло цієї ночі вдвоє, а може, й втроє більше печенігів.
І все ж вої руські боролись так, як завжди. Рубали ворогів без пощади. Коли бачили смерть, приймали її сміливо. Помираючи, вірили, що за них помстяться інші.
Стан руських воїв був оточений, – князь Святослав зрозумів це, тільки почув навкруг крики печенігів. Отже, сторожа на острові знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим.
Він дав знак – якщо його почує руський воїн, то зрозуміє князя, якщо почує печеніг – нехай стережеться.
– Вої
І, перекликаючись один із одним, вої руські ставали в темряві плече в плече, зливались у живу стіну, піднімали перед собою щити, націлялись гострими списами.
На початку цієї сутички з печенігами князь Святослав зумів підійняти, зробити коло, створити стіну проти печенігів, він на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.
Але печеніги лізли щосили на стан князя Святослава, вони зрозуміли, що підкрастись зненацька і вирізати всіх воїв їм не пощастило. Вони відчували, що перед ними виросла стіна воїв, тому за всяку ціну і чимшвидше намагались зламати цю стіну, бо вона могла обрушитись на них.
Над островом стояв різноголосий шум, луна його котилась над плесом і до обох берегів. Десь у темряві іржали сполохані коні. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи ні на хвилину, кричали печеніги. Руські вої, підбадьорюючи один одного і наганяючи страх на ворога, не відставали від них. Навкруг бряжчали щити, дзвеніли мечі, свистіли списи, звідусіль до неба лунали крики поранених і тих, що помирали…
І вже край стану почав виростати вал – там лежали трупи печенігів, там склеплювали очі, прощаючись із зорями, руські вої. Цей вал вимальовувався в темряві, як межа життя і смерті, він виростав, здавалося, до самого неба.
Увесь час князь Святослав рубався разом із своїми воями. Він бачив, як сміливо помирають вони, але розумів, що сила перемагає силу, їх мало – печенігів багато, їх буде ще менше, а по Дніпру пливуть на конях до острова нові й нові печеніги.
І ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до світання, коли, може, до острова допливуть інші лодії і коли вони по видному не прийматимуть вже удару, а самі накинуться на печенігів.
Він дав знак, слово князя воїн передавав воїну, і, вишикувавшись в кілька рядів, вони стали відходити до ріжка острова, де височіли скелі: там печеніги могли нападати на них тільки з одного боку, тільки там можна було втриматись.
Князю Святославу пощастило обдурити печенігів. Тільки тоді, коли руські вої налягли з одного боку, прорвали коло печенігів і, почепивши на спини щити, стали пробиватись до ріжка острова, тільки тоді печеніги зрозуміли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, відходить од них і, може, сам збирається напасти…
Як оскаженілі вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах і падаючи на каміння. Намагались забігти наперед, стиснути їх з боків, утворити нове коло…
Поприще, може, два поприща, – як мало довелось пройти руським воям від їхнього стану до скелястого ріжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже ні з чого було вибирати в цю останню коротку годину перед світанком. Вирішувалось – життя чи смерть. У цю коротку годину печеніги кинули на бій все, що могли, руські вої – що мали…