Святослав

Скляренко Семен Дмитриевич

Він показав на покалічену ногу.

– Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах?

Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритів, і ненависть стиснула його серце.

– Був, – відповів він, – і нині з ним серцем.

– Собака! Беріть його! – закричав один із акритів.

Ангел не міг ходити, і вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрій дорозі. Це була неймовірна мука. У нього боліла не тільки нога, а все тіло. Проте, зціпивши уста, він мовчав, тільки раз чи двічі з його уст зірвалось страшне закляття.

Був вечір, коли Ангела прив’язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба

долина, по якій ходили тумани, на заході сонце вже сховалося за темні гори, але на сході проміння його діставало ще до високих хмар і золотом обковувало їхні крайки.

Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гілля, чув, як внизу викрешують вогонь. Він знав, яка невимовна мука й страхітлива смерть чекають на нього.

Він не боявся смерті, бо знав, що прожив правдиво, жив важко і після смерті йому, може, буде легше, ніж тепер. йому було невимовно боляче, що так довго, з великим трудом і все ж марно боролись вони з ромеями і що зараз вони повержені, загибає Болгарія і пішла на схід Русь.

А тим часом внизу вже загорівся вогонь, хвилею підійнявся, обгорнув Ангела, а потім клубками покотився на долину дим, вогонь обіймав вербу, сухе дерево палахкотіло й тріщало.

Ангел страждав. Вогонь палахкотів, його тіло горіло…

І коли Ангелові вже було несила терпіти, він закричав так, що крик його чули в селі. Крик цей полинув далеко-далеко по всій долині, до Дунаю:

– Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руські! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю!

З цими словами він і помер. Серед ночі, що насунула зі сходу, від Дунаю, довго ще горіла на високій кручі суха верба. І ще довго, коли з гір повівав вітер, спалахувало ясним вогнем дерево і сипались, летіли на схід іскри – все, що лишилось від Ангела.

Пізньої осені 976 року імператор Іоанн Цимісхій, повертаючись з Сирії до столиці імперії, зупинився на нічліг у долині поблизу гори Олімпу, в маєтку патрикія Романа.

Це уже був не той Іоанн, який колись вирушав з фалангами безсмертних у Родопи, який довгі місяці стояв під стінами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був і не той Іоанн, який з славою колись повертався в Константинополь і зірвав багряне корзно з кесаря Бориса.

Болгарія була переможена, але народу Болгарії імператор Цимісхій скорити не міг. Болгарія розпалась. В одній половині її правували вороги імператора – Шишмани. Але й у другій половині її, приєднаній до Візантії, то тут, то там спалахували повстання. Обурений імператор сам з великим військом вирушив проти непокірних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днів намагався він взяти копієм город, але не тільки не взяв його, а, навпаки, діждався, коли болгари самі напали на військо ромеїв.

Тоді ж перед станом римських воїв впала з неба, освітила яскравим сяйвом все небо, стан, струсивши землю, велика зоря. Після того імператор і все його військо так перелякались, що одразу покинули стан і помчали до Константинополя.

Все ж вони не втекли від лиха, яке на них чатувало. Наступного дня, коли військо ромеїв проминуло долину й поспішало пройти клісури, на них великою силою напали болгари, перебили безліч безсмертних і звичайних воїв, знищили всю кінноту, забрали майно і захопили навіть намет імператора Іоанна з скарбами.

Не тільки на сході було неспокійно: повстання й заколоти відбуваються в самій імперії, в Азії, у багатьох городах і землях над Середземним морем.

Оголошуючи, що він вирушає

на захист гроба господнього, імператор Іоанн веде легіони в Азію, вступає в Сирію, після жорстоких боїв бере фортецю Мемпеце, де здобуває пасмо волосся нібито з голови Іоанна Предтечі, бере і накладає велику дань на Анамею й Дамаск, перейшовши Ліванські гори, вривається в Ворзо, каменя на камені не залишає в фортецях Валанеї, Вириті.

Але спокій все ж не приходить до імператора Іоанна, йому здається, що земля горить у нього під ногами, що світ обернувся проти нього і що його оточують тільки вороги.

Імператор Візантії не помиляється. Протягом цілого свого життя він був ворогом усіх і пожинав тільки те, що сіяв. Божевільний імператор хотів скорити світ, світ тепер мстився йому. Війною, кров’ю, нещастям інших він хотів побудувати власне щастя, а щастя вже давно й навіки одвернулось від нього самого…

Тепер він повертався з далекої Сирії до Константинополя, але сама природа, здавалося, затримувала його крок. На Іоанна з його воями жаром дихали Аравійські пустелі. Де він проходив, там довго ще серед пісків височіли могили, хвороби і всілякі язви нищили його людей. Вони були нібито владарями світу, але голодували в цій землі, де все згоріло, а люди покинули свої намети й пішли світ за очі.

І, як це буває, імператор Іоанн накинувся на того, хто стояв найближче до нього, і змусив найбільшого свого ворога зробити ще один, останній, крок.

Уже коли військо переправилось через Пропонтиду і імператор побачив Візантію, він звернувся до свого проедра Василя з словами:

– Жадібний, користолюбний Василю, це ти винен у всіх тих нещастях, які невпинно переслідують мене. Я тебе обсипав золотом, дав тобі найбагатші області Візантії – Лонтіаду й Дрізу. На знак своєї любові й довір’я я назвав тебе – першого з усіх паракимоменів – проедром – першим після себе. Ти ж обдурював і зраджував мене. Ти думав про себе й тільки про себе. Ти не зробив нічого, щоб Візантія була міцна й щаслива. Ти не дбав і про мене, свого імператора.

Це були вкрай несправедливі слова, бо досі проедр Василь, як найвірніший пес, день і ніч вартував біля свого імператора, виконував кожне його бажання, робив тільки те, що велів імператор. Лише Феофано проедр допомагав всупереч волі імператора.

Проедр не став сперечатись з імператором. Він зрозумів, що Іоанн переступив вершину свого життя, стоїть над безоднею, куди його давно тягла невблаганна сила. Лишалось тільки штовхнути василевса.

Того ж дня вони заночували з імператором недалеко від Олімпу в домі патрикія севастофора Романа. Патрикій мусив багато чим завдячувати імператору, він достойно й дуже щедро, приймав Іоанна з його полководцями, зробив чудову вечерю…

Але в час вечері трапилось щось незвичайне й страшне: після заходу сонця на небі, низько над північним обрієм, з’явилась блискуча зоря, від якої підіймався вгору сліпучо-білястий, схожий на кінський хвіст слід. Обабіч зорі стали на обрії кілька жовтогарячих, ніби кривавих, стовпів, що нагадували списи.

– Проедре! – сполохано звернувся до Василя імператор Іоанн. – Скажи, що віщують ці стовпи й зоря?

Проедр Василь не затримався з відповіддю. О, скільки разів у найважчі хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями імператори Візантії. І кожного разу він їх втішав, аж поки сам не карав найлютішою смертю. Так і тепер проедр Василь одразу відповів імператору Іоанну, а відсвіт далекої зорі освітив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся.