Святослав
Шрифт:
Раптом він встав і, похиливши набік голову, довго напружено, сторожко слухав. Ні, в лісі було спокійно. Ті ж самі голоси звірів, птахів; десь далеко на болоті хлюпав по воді руками і розгонисто сміявся водяник. А людей, крім Микули, не було.
Тоді він зробив кілька швидких кроків уперед, вихопив із-за пояса свій гострий топір – бойовий топір старійшини Анта – і почав рубати, стесувати з дерева знамено… Тільки тоді, коли око трісками осипалось на росяну траву, отямився Микула. І побіг геть від бортневого місця, в нетрі. Поперед нього підіймались і мчали, ламаючи
– Що з тобою було? – запитала Віста, побачивши його стомлене, бліде обличчя.
– Нічого! – відповів він. – Тільки я не знаю вже, як мені й жити?!
Розділ п’ятий
1
Ярина після багатьох днів хвороби одужала, але незабаром знову злягла, і то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цілими днями лежала, не промовивши й слова, ніби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нічим дихати й що в неї зупиняється серце.
Малуша працювала сама – на кухні, в стравниці, біля клітей, комор, медуш, бретяниць.
За князями їй не вистачало часу, щоб як слід доглянути ключницю. Уранці вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забігала, щоб чимсь допомогти старій, і знову зникала. А були дні, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. І тільки пізнього вечора, не чуючи ні ніг, ні рук, переступала поріг, говорила винувато:
– Аж ось коли я прийшла, матінко Ярино!
– А я спала, – відповідала на це Ярина. – Міцно спала, бачила сон.
Одного разу, повернувшись увечері до хлівини, Малуша так само зупинилась на порозі, сказала:
– Я прийшла, матінко Ярино!
– Добре, Малушо! – почула вона тихий голос. – Дай мені води… Щось мені дуже погано, Малушо.
– То, може, я когось покличу?
– Ні, не треба… Дай мені води і спи. Ти стомилась, тобі треба заснути.
Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, і потім заснула.
Прокинулась вона рано, як звичайно, і одразу ж кинулась до Ярини.
Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, – на правому боці, поклавши під голову руку…
Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлівини, підбігла до сторожів, які саме сходили з городниці, розповіла їм, що сталось. Сторожі пішли одразу ж до тисяцького.
Але ніч ішла, збігав час, а на кухні було так багато роботи. І Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов’яда, зерна, різного зілля, помила посуд, запалила свічки й прибрала все в стравниці.
Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами і священиком зайшла до стравниці, Малуша їх зустріла поклоном і, схлипнувши, сказала:
– Матінко княгинє! Ярина померла!
– Я знаю, Малушо! – відповіла княгиня й звернулася до священика: – Я вже сказала,
Снідали в мовчанні. За вікном тьмяно народжувався світанок, примеркали, жовтішали вогні свічок. Малуша увесь час думала про несподівану кончину Ярини. Сльози набігали й набігали їй на очі. Але ніхто в стравниці не бачив, як плаче Малуша. У мовчанні поїли, священик після того помолився, всі встали й вийшли.
Тільки княгиня на якийсь час лишилась у стравниці.
– Малушо! – покликала вона.
Малуша стала перед нею.
Княгиня Ольга подивилась на дівчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум’янцями, темно-карі очі, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугі груди, дужі руки.
– От і немає Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти мені допомагати. Зайди до мене в терем, у світлицю, скажу, що маєш робити.
2
Після смерті Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключі в своїх руках. Припоручати їх комусь із своїх родичок не хотіла – завидющі всі вони, жадібні, тільки й думають, як би щось привласнити. Дати ключі комусь із дворян боялась: молоді, ті самі, може, побояться, так інші за їхньою спиною все розтягнуть.
А добра в княгині було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Діди й прадіди її, що сиділи на Київському столі – а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємицею, – не одразу зібрали це добро, кров’ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад і даючи лад своїй землі. Та навіть її чоловік, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це поліг.
Княгиня Ольга теж брала дань, пізніше поставила уроки й устави. Київський князь – глава племенам і землям, він заступник всіх людей перед богом, він і воєвода, коли хто нападає на Русь.
Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо він посягне на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву – для цього київському князеві треба було мати багато добра, він мусив бути багатшим від інших князів.
Знамена княгині Ольги стояли на багатьох і багатьох полях понад Дніпром і Десною, знаменом її перетесано було багато лісів, її гони були на ріках, перевесища в лісах. А крім того, мала вона й княжі двори, весі, – багато тіунів княгині Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князеві – княже, а собі – своє.
Немало багатств і скарбів було й на Горі – в світлицях, палатах, клітях, коморах, скотниці княжій. Треба ж було княгині тримати в руках ці багатства.
І навіть ставши християнкою, Ольга не змінила своїх переконань. Адже Христос говорив: «Богові – боже, а князеві – княже», він благословляв багатство й захищав убогих.
Княгиня багато свого багатства довіряла ключниці Ярині. І як їй було не довіряти: прожила Ярина весь свій вік на Горі. Робою туди прийшла – ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Ігоря, Ольгу зустріла ще замолоду. І все берегла, стерегла, як справжня господиня.