Святослав
Шрифт:
Що за землі там лежать, у Константинополі достеменно не знали, що за люди живуть там – уявлення не мали. І тому історики їхні писали:
«Земля там хлібородна, повітря чисте й живодайне. Вони живуть довше і щасливіше від інших людей, бо не знають ні хвороб, ні злоби, ні війни, а проводять дні свої у невинних, безпечних розвагах і в гордому спокої. Житлом їм є чудові ліси й діброви, а плоди дерев є їхньою їжею; вони помирають спокійно і тільки тоді, коли життя втрачає для них всяку цінність, і тоді вони влаштовують бенкет для родичів і онуків, прикрашають вінками голови свої й кидаються в хвилі морські…» (Пліній).
Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких ромеї називали
Грецькі купці сідають на свої кораблі й рушають у Руське море, зупиняючись біля північних і навіть далеких східних його берегів. Їм назустріч виходять місцеві жителі – гіперборейці – і радо їх приймають, називаючи гостями своїми, бо звичаєм людей над Руським морем було приймати гостей, як братів. І греки, повертаючись на батьківщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксинським. [86]
85
Гіперборей – північний вітер.
86
Понт Евксинський – Гостинне море.
У себе на батьківщині ці перші купці розповідають дивні речі про Понт Евксинський і людей, які живуть на його берегах. Це, виявляється, ніякі не гіперборейці, а скіфи, анти, склавини. На берегах Дніпра, де стоїть город Київ, з давніх-давен живе русь, ще далі на північ живуть інші Києву підлеглі племена, яких купці не бачили, і все це дуже гостинні, мирні люди.
І земля в них багата – там є безліч городів і сіл, а на полях навкруг них сіють зерно, випасають табуни худоби, в лісах б’ють дорогого звіра, в ріках ловлять рибу. Це справді багата земля.
Тоді на береги Руського моря вирушають вже не тільки купці. З великими дружинами їдуть туди грецькі патрикії – полководці, що прагнуть, як до цього робили скрізь, захопити плодючі землі над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осідають на пониззі Дніпра, пруться на великий півострів, що врізується в Руське море, добираються до далекого східного узбережжя.
Так минали віки, й ці городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались і знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе греків, коли вони приїжджали як гості, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовників. Так були зруйновані всі городи на пониззі Дніпра, над Руським морем, на східному узбережжі Руського моря. І завойовники затримувались тільки на півострові, що врізується в море, – у землі Корсунській [87] . Саме тоді в Константинополі стали називати Руське море Понтом Айксинським. [88]
87
Корсунська земля – сучасний Крим.
88
Понт Айксинський – Негостинне море.
А потім і самі князі Русі, на чолі з князями київськими, з великими своїми дружинами на сотнях лодій, перетявши Руське море, з’явились до Константинополя. І це були не ті гіпербореї, про яких писали історики ромейські, а дужі, нездоланні люди.
Руські князі приходили до Константинополя не поневолювати ромеїв. Вони говорили, що в них є досить землі і багатства, що руські люди хочуть мати любов і дружбу з іншими землями,
У відповідь на це, відчуваючи грізну силу руських людей, імператори Нового Риму клялись по закону своєму – перед хрестом, – що не будуть чіпати русів. Руські ж люди – по покону своєму, поклавши перед Перуном мечі й щити, давали роту [89] , що берегтимуть мир з імперією, доколи світить сонце.
Руські люди говорили правду: вони хотіли тільки миру й дружби з ромеями. Ромеї ж клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегів Руського моря, далі будували городи на його берегах, лізли на Дон, Ітиль, поріднились навіть з хозарськими каганами, хоч ті сповідали юдейську віру, а їхній будівничий Петрона допоміг хозарам побудувати на узлучині Дону, де проходив волок руських купців до Ітиля, фортецю Саркел.
89
Давати роту —клястись.
І знову руські князі не раз приходили на своїх лодіях під стіни Константинополя, щоб мечем вирішити, хто з них діє по правді, а хто творить лжу. У Константинополі тремтіли, коли чули імена князів Олега і Ігоря. Ці імена змушували здригатись всю імперію.
До того ж, Русь була й не одинока. Між її землями й імперією лежала ще одна країна, яка також не хотіла підкорятися імперії, – Болгарія. З цією землею і її людьми у Русі була одвіку дружба й мир. І мови, і звичаї в них були майже однакові. Болгарія ділилась із Руссю своїм письмом. Вчителі їхні, Кирило й Мефодій, бували в Києві і навіть у Корсунській землі, патріархи болгарські посилали на Русь своїх священиків, князь київський Ігор і каган Болгарії Симеон, бажаючи добра землям своїм, один за одним ходили на Константинополь. І ромеї однаково тремтіли перед русами й болгарами.
Імператор Костянтин VII Порфірородний добре знав, як його предки – і Михайло II Косноязичний, і Михайло III П’яниця, і Василь І, і Констянтин VI, і особливо батько його Лев Філософ – боролись з болгарами й русами. Ні на крок не відступаючи від замислів і заповіту предків, він вважав, що Східна Римська імперія неминуче стикнеться з Руссю і мусить перемогти її. Правда, імператор був певен, що те станеться пізніше, вже за сина його – Романа. Маючи нахил і любов до письма, він написав навіть цілий трактат «Про управління імперією» і ще один трактат – «Про народи».
Що й казати, імператор Костянтин довго й старанно збирав відомості для цих своїх трактатів. Коли посли його і купці їздили на Русь, а потім повертались до Константинополя, вони найперше з’являлись до імператора і розповідали йому про городи її, землі й людей… Але найкраща розповідь не може замінити очей. Імператор Костянтин так і не міг збагнути цієї землі й її людей. Для нього то були схожі між собою гіпербореї, тавроскіфи, варвари, що ходять у звірячих шкурах, жадібні до грошей, невірні й худородні мешканці півночі. І Костянтин у своїх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола підкрадатись і знищувати болгар – сусідів Візантії, а потім… потім бити й русів, захоплювати їх багаті землі. «Розділяй і владарюй», – так писав імператор.
Так писав і діяв він немарно. Задовго до цього в Болгарії помер лютий ворог римських імператорів – болгарський каган Симеон, на престолі в Преславі сидів син його Петро. Жона Петра, Марія, була онукою імператора Романа, дочкою імператора Христофора і ненавиділа болгар. Тепер Візантія тримала в Болгарії своє військо, будувала фортеці на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари – віру, церкву: їхній патріарх не визнавав зверхності константинопольського патріарха й сидів на своєму столі в Доростолі.