Святослав
Шрифт:
Але що важили ці слова княгині Ольги не в Києві, на Почайні, а тут, у чужому, ворожому Константинополі, в монастирі Мамонта над Судом?
– Мусимо щось робити, – сказала княгиня, – а я вже багато днів думала й бачу, що їхати нам треба не морем…
У келії все завмерло…
– Якщо імператор хотів нас вирядити в море нині в жовтні, – вела далі княгиня, – то нехай їде туди сам… Ви ж, купці мої й сли, продайте лодії тут, на Суді, купуйте коні й колісниці, і поїдемо ми на Русь через землю Болгарську.
– Наші лодії вони руками вирвуть, – загомоніли купці й сли, – коні
– Так і робіть, – закінчила княгиня Ольга. – Побували ми у Візантії, поїдемо ще й до Болгарії. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в іншому місці.
Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.
3
У Великому палаці пильно стежили за кожним кроком княгині Ольги, й тому там одразу дізнались, що київські гості не вимагають ні місячного, ні слябного, ні вітрил і харчів у дорогу. А натомість продають на Суді свої лодії, на торзі в Перу купують коней і колісниці. Імператор Костянтин сам викликав єпарха города Льва, довго розмовляв з ним, цікавився, яку ціну правлять київські гості за свої лодії, скільки коней і колісниць бажають купити.
– Вони правлять за свої лодії дуже високу ціну, – відповідав єпарх, – але наші купці виривають їх з рук: у Константинополі знають, що ці лодії з дуба вічні й дуже зручні. Що ж до коней і колісниць – гості не скупляться, платять за них, скільки запитують, тільки хочуть, щоб коні були дужі, а колісниці зручні.
– Київська княгиня вельми обережна й хитра, – сказав імператор Костянтин паракимомену Василю, коли єпарх пішов з палацу. – Зрозуміло, вона вертатиметься в свою землю не морем.
– Шкода, – зітхнув паракимомен. – До печенігів уже давно виїхали з великими дарунками наші посли, і, я певен, ті добре б зустріли княгиню.
– Звичайно, шкода, що вона їде не морем, – зітхнув і імператор. – Я також був певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю, мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирі шкіри.
– О василевсе! – вигукнув паракимомен. – Доки дочка імператора Льва сидить у Преславі поруч із кесарем Петром, ми можемо бути спокійні за Болгарію…
– Коли б київська княгиня мала справу в Болгарії тільки з кесарем Петром, я був би спокійний. Не він, так василіса Марія нам завжди допоможе. Але не тільки кесар є в Преславі, є там і бояри на чолі з Сурсувулом, на заході Болгарії стоять непокірні коміти. [124]
– Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди повинні прибути наші василіки з багатими дарунками…
– Саме про це я хотів тобі сказати, – згодився імператор. – Що ж, ми ще раз відправимо посаг василісі Марії…
124
Коміти – управителі областей в Західній Болгарії.
– Цей посаг, – важко
– Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, – промовив імператор Костянтин, – аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають… А зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть побрататись болгари – з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь – це смерть для Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом.
Імператор Костянтин замислився й додав:
– Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють зв’язатись і з’єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана… тож не треба шкодувати ні грошей, ні зброї, ні людей. Ми мусимо сварити їх, розділяти і владувати.
Це говорив уже не той імператор Костянтин, який так лагідно, спокійно розмовляв у Великому палаці з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його обличчі й очах, пальці рук щосили стиснули посох.
– Я розумію, що тебе турбує, Василю, – закінчує він. – Гроші, гроші! Так, у імперії в нас зараз дуже важко, податки, які ми накладаємо, дуже великі. Ти говориш, що скрізь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, імперія – велика, імперія – міцна, і той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це платити. Хлібом, грішми, кров’ю!..
Тієї ж ночі у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли імператор Костянтин і княгиня Ольга, але набагато пізніше, коли вже заснув увесь Великий палац і коли в своєму ложі спав імператор Костянтин, сталася ще одна зустріч і ще одна розмова, тільки ніхто її не чув.
Що паракимомен Василь не міг спати в цю пізню годину ночі і опинився в саду над морем, було не дивно – як постільничий, він мусив вартувати, коли спочивали імператори.
Дивним було те, що саме в цей час і саме в цьому місці саду опинилась Феофано. Хто-хто, а вона мала право і повинна була б спати, спочивати поруч з чоловіком – молодим імператором Романом.
А все ж вона не спала і вийшла в сад, довго стояла в одній із його алей, помітила в кінці її темну постать людини й одразу прикипіла до кипариса. Довго ждала й напружено прислухалась, поки постать наближалася до неї, чула кроки, дихання, а тоді раптом ступила вперед, прошепотіла:
– Я тут, Василю… Жду!
Вони зійшли з алеї в тінь. Там стояла лава, їх ніхто не міг бачити.
– О, якби ти знала, Феофано, – сказав, сівши на лаву, паракимомен, – як мені важко…
– Чому? – нахилившись до нього, спитала вона.
Десь над Галатою бив грім, і луна його з виляском котилась над морем. У відсвіті блискавиць Феофано побачила перекошене від муки, сухе, безбороде обличчя постільничого.
– Вони з мене зробили напівлюдину, – шепотів він. – Я маю голову, серце, але в мене мертве тіло…