Святослав
Шрифт:
Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, – гордо, сміливо, в супроводі кількох жон і слів, низько вклонилась кесареві й василісі, а жони й сли поклали перед престолом кесаря дари – хутра, білий зуб, срібну зброю для кесаря, київські емалі – для василіси Ірини.
У цей час за завісами палати заспівав хор із преславського собору Діви Марії, що славив кесаря і василісу.
Потім кесар запитав у княгині Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її здоров’я, куди думає далі прямувати?
Княгиня Ольга відповіла і сама побажала здоров’я йому, василісі й дітям.
Тоді
І обід у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сиділо кількасот людей, а тут чоловік двадцять-тридцять. Під час обіду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борідкою, тихим голосом, обережними рухами рук, всім єством нагадував священика чи ченця. За кожним словом він згадував ім’я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.
Зате жона його – василіса Ірина – була повною протилежністю кесареві. Одягнена в царське вбрання, обтяжена всілякими регаліями, що висіли в неї на шиї й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях.
Ці всі коштовності важким тягарем лежали на ній, заважали, сковували, і василіса сиділа, важко дихаючи, аж зелена від хвороби й утоми.
Проте було помітно, що вона пильно стежить за всім, що робиться за столом, дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою. Зрідка Ірина й встрявала в розмову, кидала кесареві одно-двоє грецьких слів.
Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, іншого нічого було й сподіватись: тут сиділи кесар і василіса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгині Ользі, доводився рідним дядьком кесареві, три дочки кесаря і два його сини, ще кілька родичок василіси, далеких родичів кесаря, кілька мовчазних боляр і кметів, а від Ольги були дві княгині – родички її, три купці, три сли та ще священик Григорій.
Либонь, сама княгиня Ольга, купці її й сли були найговіркішими людьми за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, і про стару дружбу болгар і русів, і навіть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликій світлиці, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищі, ущелині, де голос гримить гучно, але довіку не вирветься вгору, не проб’є твердих кам’яних скель.
Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре пам’ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувула про щось інше.
Так і скінчився обід – у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну молитву.
Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії
– Так ми ж нібито про все вже й поговорили, – винувато відповів кесар, шукаючи очима василісу.
Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з своїми родичками, купцями й послами.
– Ні, кесарю, – зухвало промовила княгиня Ольга. – Я приїхала здалеку до Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.
– То говори! – неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.
– Ви йдіть! – звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти кесаря…
Тепер вони були вдвох – кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.
– Я, кесарю, хотіла сказати, – почала княгиня Ольга, – що їхала сюди немарно, а з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди сюди приходили руські люди…
Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.
– Я хотіла сказати, – вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, – що в дні давно минувші наші люди були міцно зв’язані між собою, наші князі й ваші кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були страшні, а навпаки, всі боялись Русі й Болгарії…
– Болгарії й зараз бояться, – гордовито промовив кесар Петро, – на Болгарію ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов…
– Русь також ні на кого не нападає, – посміхнулась княгиня Ольга, – і на Русь нині ніхто не сміє, – ми бережемо мир і любов… Але, кесарю Петре, нині світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині… Зараз я об’їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія не мають доброго миру з Візантією…
– Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань…
– Я хотіла би, – промовила й зітхнула княгиня Ольга, – щоб Болгарія жила в мирі з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на Болгарію або на Русь?
– Я не хочу війни, я тридцять літ… – твердив кесар.
– А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? – ще раз запитала княгиня Ольга.
Кесар мовчав, і тоді княгиня Ольга сказала:
– Пам’ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію – Русь захистить її, аще нападе на Русь – матиму я болгар за спільників і друзів…
– Болгарія ні з ким не має ряду… Я не хочу війни… Я тридцять літ не мав брані… Ні, княгинє, ні…
– А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?