Святослав
Шрифт:
– Так, говорив…
– Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем…
Святослав мовчав.
– Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора?
– Що Горі до мене й Малуші?! – крикнув Святослав.
Княгиня Ольга похитала головою.
– Сину мій, сину, – зітхнула вона. – Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш. Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстиві, – з серцем, на
Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй помітно важко було говорити, а потім повела далі:
– Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогів ішло на нас – і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину. Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні, вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров’ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, – я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі…
– Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! – вирвалося у Святослава.
Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум’янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона не була.
– Так, – відповіла княгиня. – Глава земель – це не тільки князь, а й бояри наші, воєводи, дружина.
– А племена, язики, всі люди?
– Вони загинуть без князя і бояр…
– Отже, служимо і людям, і Горі?
– Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя…
– А я не питатиму їх…
– Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу – угорську князівну, але не допустять Малуші…
Вона помовчала й закінчила:
– І я зроблю так, як бажають вони.
– Ти так не зробиш, мамо!.. – крикнув він.
– Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, – відповіла княгиня.
Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:
– Слухай, Святославе! Слухай і запам’ятай. Не всім судилось бути князем – князь один, людей багато. Якщо ти став князем – мусиш бути
– Мамо! – відповів він. – Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.
– Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пізніше. Іди, Святославе!
Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду.
– Іди, сину, – ще раз сказала княгиня. – Я стомилась з дороги.
І він вийшов з світлиці…
Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни…
Княжич Святослав пішов назад, і зупинився проти Уліба.
– Ти, – задихаючись, промовив Святослав, – чого тут стоїш?..
– А чому б мені тут і не стояти? – зухвало відповів Уліб.
– Ти можеш стояти, де хочеш, – відповів Святослав, – але підслухувати не смієш… Чуєш, Улібе, не смієш.
– Я не підслухував.
– Лжу говориш, Улібе, – після довгої мовчанки сказав Святослав. – А хто говорить лжу – мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе…
Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця, довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима…
6
Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків. Зупинившись на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і повалилась у ноги…
Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині, як потім стала допомагати їй – княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.
Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від нестримних ридань…
– Встань! – суворо промовила княгиня.
Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її, розтоптану, зневажену…
А все ж і в страшну цю хвилину – на колінах, зігнута – Малуша була напрочуд хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум’янцем, сльози блищали на віях, як самоцвіти.
Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині, наказала:
– Встань-бо, Малушо!
Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії…
– Що ж це ти вчинила? – так само суворо сказала княгиня. – Я тебе взяла до терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила – звабила княжича…
У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але, дивлячись просто в очі княгині, відповіла: