Святослав
Шрифт:
– Роба Малуша достойна найсуворішої кари, – ніби вгадавши його думки, сказала княгиня Ольга. – Але сама я її не карала б, – гріх, ну що ж, я б її вигнала з города, нехай іде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя від князя. А що скажуть тут, на Горі, коли дізнаються про любов княжича Святослава, а потім про дитя? Адже уб’ють.
І далі сказала княгиня Добрині не як гридневі, а як набагато ближчій людині, нібито спільнику, таємничо, тихо:
– Малуші на Горі бути не можна… Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде до мого села
– Спасибі, княгинє, спасибі, – прошепотів Добриня, відчуваючи, як страшна кара відступає від голови Малуші.
– Але й там їй не можна бути самій, – говорила далі княгиня. – Там також можуть дізнатись, і знову вона й дитя будуть у загрозі. Треба берегти їх… Чи згоден ти, Добринє, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрібні гридні мої, і рабині буде місце, а коли народиться дитя – будь у Києві, скажеш мені!
– Добре, – промовив Добриня. – Усе зроблю, як веліла.
– Тоді йди і готуйся, – наказала княгиня. – Воєводі Свенелду я сказала, що ти їдеш по моєму слову. Скоро будуть готові сани. Іди, Добринє!
Добриня мовчки вклонився княгині, дуже тихо, щоб ніхто не почув, вийшов із світлиці. З порога він бачив, як на вогнищі знову спалахнуло полум’я, як червонкуватий його відсвіт освітив бліде обличчя княгині, очі, витягнуту на поручні стільця руку… Усе це, а потім сіни, де горіли свічки, цебро з водою, з якого дзвеніли й дзвеніли краплини, темний ґанок, – пропливло перед ним у якомусь тумані.
Він отямився тільки серед двору перед теремом і довгу хвилину стояв, дивлячись на темні рублені стіни терема, на одно вікно, де мінився червонкуватий відсвіт вогнища, потім перевів погляд на тереми бояр і воєвод, що зараз серед ночі нагадували важкі ковані скрині, на стіну города, що тугим чорним обручем обіймала Гору.
І чомусь особливо гостро й боляче відчув Добриня, що стоїть він тут уночі серед княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсім не такий, як князі, воєводи, бояри. І хіба не про це говорила тільки-но княгиня: «Я взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла…» Не там, у світлиці, а саме тут, серед двору, і в цю хвилину Добриня відчув усю гіркоту цих слів, гостру образу. Так, вони – князі, воєводи, бояри, їм все дозволено, вони все можуть, а він і Малуша – тільки смерди, раби, вони нічого не сміють. Добриня навіть зіщулився, ніби ждав якогось удару…
Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди – і він, і Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила, як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.
І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни… Не тільки Малуші,
Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме біля порога їхньої хижі.
Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.
8
Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала – це Свенелд і гридні.
Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з ліжка, підійшла до вікна, виглянула.
Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ґанку криті, запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли за терем.
Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла жінка – в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.
Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, – він довго стояв на місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник у сінях згас.
«Щоб ще не застудилась, – подумала княгиня Ольга. – Дорога далека, у полі зимно».
Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала вода, далеко в теремі хтось закашляв.
І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ, коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля…
Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс – хотіла назбирати ягід… Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.
– Ти звідки, дівчино? – запитав він і подивився на неї.
– Я з весі Вибутської, – відповіла вона.
А сама поглянула на нього і злякалась – такий був він красень. Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.
– А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?
– Можу…
Їхала через річку – не дивилась на нього, перевезла – поглянула: високий, ставний, карі очі, темні вуси.
– Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім’я?
– Волга, князю… тільки навіщо тобі моє ім’я?