Святослав
Шрифт:
7
У покоях княгині Ольги не ждали князя Святослава. Коли він раптом відчинив двері й зупинився на порозі, то побачив матір, що сиділа на лаві, священика Григорія, який стояв перед нею і в чомусь її нібито переконував, та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку.
В цьому не було нічого незвичайного: княгиня завжди кликала увечері до себе священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний день.
І в світлиці все було як завжди: у двох кутках горіли свічки, на столі лежав хліб і стояла
Але було в світлиці й незвичайне: у темному кутку Святослав помітив колиску, а в ній дитя…
Він стояв і думав, що йому робити? Він хотів, його поривало кинутись вперед, схилитись, як веліло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя. Але він не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в світлиці є священик Григорій, Пракседа!..
його зрозуміла й допомогла мати княгиня.
– Ти йди, – веліла вона Пракседі. – І ти, отче, – винувато додала вона, – перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.
Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потім швидко пішов уперед, зупинився перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свічку, рушила за ним слідом і стала позаду.
У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном. Син спав, у нього були заплющені очі, він рівно й спокійно дихав, теплі рум’янці грали на його щоках.
І було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя Святослава. Личко це – високе чоло, темні брови, рівний носик, маленькі уста – нагадало йому дороге й рідне обличчя Малуші.
– Володимире… сонечко! – вирвалось у Святослава, що не знайшов інших слів, якими можна було б висловити всю радість і щастя, і дуже обережно, щоб не зачепити колиски, схилився і поцілував теплий лобик Володимира.
У цю хвилину йому було не тільки радісно, але й боляче, бо не сина цілував він, а втрачену молодість, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що він цілує далеку Малушу.
А потім він підвів голову й побачив очі матері, що все стояла позад нього з свічкою в руках і також з любов’ю і радістю дивилась на онука. Це були ті самі очі, які він щодня бачив і знав, у цю хвилину в них була ласка й ніжність. Але перед ним виринули події ще однієї страшної ночі, і він прочитав у очах матері те ж саме, що й тоді. Він бачив у ній мудру, хитру, рішучу княгиню.
– Що ж, мамо, надумала робити? – запитав він, показавши рукою на стіл, де лежали євангеліє, хрест і кропило, та ще на лаву, де стояла купіль з водою.
Княгиня зрозуміла – син знає, що вона замислила. І хрест, і купіль, і кропило… Так, княгиня думала хрестити онука.
Вона хотіла, щоб син її зрозумів і не засуджував і щоб знав, що інакше діяти вона не може.
– Не зла хочу я тобі, Святославе, й онуку своєму, – промовила вона, – а добра й щастя.
– Але де добро, де щастя?! – крикнув він.
Вона якусь мить мовчала, поглянула на Святослава, перевела очі на онука й повела далі:
– Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя, дізналась про все і про Малушу. Це було велике горе,
– Гаразд, – сказав Святослав. – Ти зробила так, як хотіла Гора, ти врятувала свою, княжу честь, зробила мене князем, ти дала мені князівну, яку я не любив і не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину?
– Як я хотіла й хочу добра тобі, – відповіла на це вона, – так хочу добра й твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, – хто він? Син рабині, язичник, він навіть імені не має. А я хочу, і це буде велика користь для тебе, щоб він був сином князя Святослава, я хочу, щоб він мав своє княже ім’я.
– І знову цього хоче Гора?
– Так, сину, саме для цього я й хотіла його хрестити, – закінчила княгиня Ольга.
І тоді на довгу-довгу хвилину в світлиці княгині Ольги настала тиша. Мати і син стояли над колискою, дивились на дитя, що міцно спало, мовчали…
Князь Святослав підвів голову, зустрів гострі, пронизливі очі матері й сказав:
– Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо зараз не тільки ми – ти і я, – вся Руська земля стоїть днесь над колискою Володимира…
Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не пізнавала його: той Святослав – і не той, такий – і не такий. Ні, він був не такий, як раніше, – він був тепер такий, як і батько його Ігор…
– Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, – вів син. – І я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського столу… Але, – вів далі Святослав, – устрояя Руську землю, ти забула, що є в ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на поміч собі покликала Христа…
– Не хули Христа! – сказала княгиня Ольга. – Не клич імені його всує… Він покарає тебе…
– Ні! – зухвало відповів Святослав. – Мої боги не благословили б того, що благословляє Христос, мої боги – це віра батьків, твій Христос – сила твоя й бояр…
– Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?
Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.
– О мамо, – промовив він. – Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь… Може, тоді прийде на Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.