Святослав
Шрифт:
Не спав тільки і не міг спати князь Святослав. Він повернувся з Дніпра, коли добре стемніло. Василік Калокір залишився біля свого золота на хеландіях, але просив у князя збільшити сторожу.
Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квітами і з гілля сипалась роса, побачив у темряві чорну стіну, вийшов сходами на городниці. Там біля своїх бил стояли мовчазні сторожі. Пізнавши князя, вони розступились перед ним.
Сівши біля заборола на лаві, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали круті схили Гори, що обривались над Дніпром, ніде не світився жоден
І раптом він пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху ніч горів не один, а багато вогнів, і заболіло серце князя, неспокійно йому стало, невесело, смутно.
В ту ніч він зустрів над Почайною, саме там, де зараз горів вогник, ключницю з княжого терема Малушу і полюбив її так, як люблять раз у житті, полюбив, здавалося, довіку.
І пригадав князь Святослав її голос і її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово…
Сторожі на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, і мідяні скорботні звуки лунко полинули до Почайни, на Дніпро і в далеке, безмежне поле.
Глибоке зітхання вирвалось з грудей князя Святослава, ніби відкрилась у нього, занила давня болюча рана… У цю годину він пригадав ще одну далеку ніч, розмову з матір’ю, яка заборонила йому – княжичу – любити ключницю Малушу, одірвала її від серця. Пригадав він і останню зустріч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, сніжинку в полі, біль, що пройшов тоді, мабуть, по самому серцю й що, як і тоді, пік, мучив його сьогодні.
Він скорився матері. Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горі разом із своїми братами – дітьми від князівни Преслави – Ярополком і Олегом. Отже, всі його діти живуть тут, у Києві.
Чи зустрічав він колись після того Малушу? Ні, не зустрічав. Не міг зустріти, бо знав: вона ніколи не пробачить, що він у годину, коли треба було вибирати між любов’ю й обов’язком, обрав останнє. І він взяв у руку меч – виконувати обов’язок, якщо не лишилось любові, рушив з дружиною проти ворогів Русі.
Святослав знав, що серед усіх ворогів найстрашнішим для Русі й найнебезпечнішим є Візантія. Але він не міг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русі були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сиділи на Ітилі-ріці і одразу напали б на Київ, тільки б він вирушив на захід.
Примучивши в’ятичів і розгромивши чорних булгар, що жили у верхів’ях Ітиля і платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налітає на злодійське гніздо – Саркел, іде походом на Ітиль, розгромлює військо кагана, не залишає сліду від усього хозарського каганату, відкриває ворота на схід, у поле за Ітилем-рікою, до Джурджанського моря.
Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гір, зупиняється аж у Тмутаракані, стоїть на березі Руського моря, думає й дивується, яка велика рідна його земля, яка неосяжна Русь, і повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної
У лютій своїй ненависті до імператорів і жадобі слави василік Калокір розповів князю Святославу багато такого, про що він не знав і гадки не мав. Отже, ромеї не відмовились від Саркела, вони думають відродити каганат, посилають туди на поміч хозарам своїх воїв, збирають військо в Кліматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарію, щоб потім поневолити й Русь…
І жаль за Руського землею, за людьми, які вже загинули й гинуть у тяжкій борні, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає він своїх василіків, щоб обдурити його – князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночі, що стелиться навкруг?
3
Через ворота й мостом, що тепер, коли на Дніпрі й скрізь у полі було тихо, не піднімався й на ніч, але обабіч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.
Колись тут стояв один тільки її терем, але за десять літ близько княгині оселилось і поставило хороми чимало бояр. Це вже був цілий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, відгороджений верхнім валом з густим і гострим околлям по один бік рову й нижнім валом від Дніпра, – за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечніше.
Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальні його синів. Багато літ княгиня пестила й виховувала онуків Ярополка й Олега, а потім, коли Святослав ішов на брань з хозарами, то віддав під її догляд і Володимира, якого Добриня виростив міцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немічна, стара, – нехай буде радісною її старість. Проте й Добриня так само не відходив від свого пестуна, жив у новому городі, біля княгині.
Якийсь час князь Святослав постояв біля матері, що сиділа в кріслі біля узголовників онуків. Набігавшись за день, вони зараз спали; в промінні світильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужі його плечі, груди.
Княгиня Ольга розуміла, що Святослав прийшов так пізно до неї недаремно, встала, погасила світильник у опочивальні онуків і пішла з Святославом до своєї світлиці.
– Щось трапилось, Святославе? – запитала вона, зайшовши до світлиці й сівши біля вікна, що виходило до Дніпра.
– Ні, мамо, – відповів він. – У полі й на Дніпрі тихо.
– Але ти неспокійний, Святославе. Що турбує тебе?
– Ти вгадала, мамо. У землі нашій тихо, але чую далеку брань і кров для Русі.
– Про що говориш, Святославе?!
– Про василіка грецького Калокіра, якого ти бачила в мене на обіді.
– А що з ним?
Князь Святослав розповів, як він після обіду поїхав з василіком на Дніпро, як Калокір захотів говорити з ним віч-на-віч і що він сказав йому на косі над Чорториєм…
– Щоб руси йшли на болгар? – здивувалась княгиня, вислухавши сина. – Щось непотребне замислив імператор…
Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.
– Ні, – сказав він матері, – імператор замислив потребне для себе. йдеться, матінко княгинє, до того, про що давно мріє Візантія та її імператори, – хочуть вони знищити Болгарію.