Таємні стежки
Шрифт:
У згортку виявилось кілька сот листівок, розміром не більше від поштових листівок.
– Розумієш, у чому справа? – спитав Ожогін, виймаючи із згортка одну листівку. – Швиденько піди і поклади на місце. Можливо, вони будуть потрібні раніше, ніж ми гадаємо.
Андрій поклав листівки в кишеню і тихенько пішов униз.
У листівці йшлося про те, що чесні німці повинні сприяти перемозі союзників, знищувати гестапівців, есесівців – справжніх ворогів майбутньої Вільної Німеччини.
Тієї
– Що ж це виходить, Микито Родіоновичу? – питав Андрій. – Куди ми потрапили?
– У дуже цікавий будинок! – весело відповідав Ожогін. – Тільки обережність, обережність і ще раз обережність! Можна гадати, що наш господар зв'язаний з якоюсь патріотичною організацією німців. За допомогою листівки я спробую викликати його на відверту розмову.
… Час минув непомітно, і за кілька хвилин до початку радіосеансу Грязнов вийняв з чемодана рацію.
З яким хвилюванням чекали друзі першої вісточки, першого привіту з Великої землі! Якими довгими здавались короткі хвилини!
Андрій старанно застругав п'ять олівців, поклав їх перед собою, взяв прес-пап'є і притиснув кілька аркушів паперу, щоб вони не рухалися, та прилаштував навушники.
І нарешті Батьківщина заговорила…
Ожогін збуджено ходив по кімнаті, а Грязнов наносив на папір знаки.
Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.
– Нате… – промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.
Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.
Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.
– Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! – Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.
– Так, Андрійку, – Микита Родіонович обняв друга за плечі, – ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.
Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.
Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.
Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.
– Постіймо так, Андрійку, – тихо сказав Микита Родіонович, – помріємо кожен про себе.
V
Удень
Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.
На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці – берлінці, мюнхенці – розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.
Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.
Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.
Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.
– Як не соромно! – почав докірливо господар. – Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, – раптом спохватився він. – Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?
– У Вагнера, на Альбертштрассе, – відповів Микита Родіонович.
Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.
– Чи не архітектор ваш Вагнер?
– Цілком вірно, – підтвердив Грязнов. – Ви його знаєте?
Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:
– Господар у вас теє… птах!
– Не розумію, – здивовано підняв брови Ожогін. – Ви що-небудь про нього знаєте?
– Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син – справа інша.
– Виходить, птах не він, а старший син? – вніс поправку Грязнов.
– Цілком вірно, – засміявся Моллер, – саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.
Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.
– Ви сказали – старший сип? – удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. – Отже, у нього були ще сини?
– Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.
Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:
– А ви сьогодні теж працювали?
– Так, разом з усіма трудилися.