Таємні стежки
Шрифт:
Дочитати листівку Ожогін не встиг: у парадні двері постукали. Вагнер пішов на стукіт і відчинив двері. Перед ним стояв Оскар Моллер.
– Скільки літ, скільки зим! – радісно привітав він Вагнера, чекаючи, що той подасть йому руку.
Але старий стояв, заклавши руки за спину, і сухо спитав непроханого гостя:
– Ви до мене?
Це не збентежило Оскара Моллера:
– І до вас, і не до вас… У вашому будинку поселилися мої хороші друзі, які довгий час жили у мене в готелі. І я хотів би їх бачити…
Вагнер повів Моллера до зали, де сидів Микита
– Дружина мені спокою не дає: запроси, каже, обох до нас на обід… Так-так, не посміхайтесь…
Микита Родіонович хоч і помітив холодність, з якою Вагнер прийняв гостя, все ж змушений був запросити Моллера сісти.
Моллер тільки того й чекав:
– Ви чули, що робиться?
– Що саме?
– Змова, змова!
– А-а… – протягнув Ожогін. – Про це всі знають.
– Але зверніть увагу… – Моллер зробив паузу. – Змовники тепер усюди. Позавчора солдати піхотного полку, недавно сформованого в місті, відмовилися вантажитись і їхати на фронт. Так-так… Довелося викликати есесівців. Ті приїхали на броньовиках. Зав'язалася перестрілка… – Моллер несподівано замовк.
– Ну, і що ж далі? – поцікавився Микита Родіонович.
– Все-таки поїхали… Але розгардіяш був величезний. Кажуть, що командир полку пустив собі кулю в лоб…
Микита Родіонович бачив, що Вагнер кусає губи, поглядає на стіни, стелю, виявляючи нервозність.
Вичерпавши накопичений запас новин і пліток, Моллер звернувся до Вагнера:
– А як ви розцінюєте обстановку, старина?
Вагнер примружив очі.
– Раджу читати газети і не задавати таких запитань, – відповів він.
Микита Родіонович здивовано подивився на Вагнера, намагаючись зрозуміти, чому він тримає себе з гостем підкреслено різко.
– Я не розумію… – почав було Моллер.
Але старий перебив його:
– І розуміти нема чого… Ви, я бачу, знову взялися за старе ремесло?
– Я б вам не радив…
Моллер несподівано встав, грюкнув стільцем, випростався і, кинувши на старого погляд, сповнений люті, швидко попрямував до виходу.
– З ним треба бути дуже обережним. Це відомий гестапівський агент, – збуджено промовив Вагнер, ходячи по кімнаті.
Того ж дня до Вагнера несподівано прийшов керівник антифашистської групи в місті Генріх Фель. Він жив далеко за містом, зв'язок з ним підтримувався через інших осіб, і потрібні були надзвичайні причини, щоб старий Фель зробив таку далеку подорож.
Ознайомившись із характером справи, з якою прийшов Генріх, Вагнер вирішив одразу піднятись у мезонін до своїх квартирантів.
– Ви розумієте, товаришу Ожогін, – квапливо почав він, – мій друг не знає російської мови, а у нього в будинку вмирає росіянин, який втік з в'язниці. Я гадаю, що побачитися з ним буде краще кому-небудь із вас… Умираючий, очевидно, хоче щось важливе сказати, а Генріх не може його зрозуміти.
Ожогін і Грязнов деякий час вагались, але запевнення і прохання Вагнера змусили їх наважитись на знайомство з Фелем.
– Я його підготую і приведу сюди! – радісно сказав Вагнер. – Тут нам ніхто не перешкодить. – І він знову спустився вниз.
Через півгодини в «кімнату друзів зайшли Фель, Алім і Вагнер.
Генріх був високий, кістлявий, дуже сутулий чоловік. Довге й важке життя трудівника залишило на його широкому обличчі глибокі зморшки.
Фель відрекомендувався колійним обхідником на залізниці. Висловивши радість з приводу зустрічі з російськими товаришами, він розповів, що привело його до Вагнера. Сьогодні вранці, обходячи свою ділянку залізничної колії, він наштовхнувся на людину, яка лежала в кущах. Генріх разом з дружиною переніс невідомого до себе в сторожку. З великими труднощами його привели до пам'яті. У нього дві рани: одна – в ділянці живота, друга – в правій частині грудей. Він втратив багато крові, часто марить і, як гадає Генріх, говорить по-російському. Невідомий звідкись утік, його переслідували, поранили, але подробиці зрозуміти неможливо.
Розповідь старого Феля схвилювала Ожогіна і Грязнова. Треба було щось негайно зробити. Але чи слід іти кому-небудь з них? Чи не буде це великою необережністю? Вирішили, що з Фелем піде Ризаматов.
… До околиці міста Ризаматов і Фель їхали трамваєм. Тут, біля старовинних воріт, була кінцева зупинка, далі починалося шосе, яке пересікало відкриту місцевість.
Генріх пішов попереду, Алім – за ним, на значній відстані: така була умова.
Сонце ось-ось уже мало зайти. Іти було приємно, тіло обвівав легенький вітерець. На обрії виднівся густий лісок, що тягнувся в обидва боки. Алім з особливим задоволенням вдихав чисте лугове повітря.
Коли сонце сховалося за обрієм, Фель і Ризаматов перейшли двоколійну залізницю і вузькою стежкою, яка йшла паралельно до неї, прийшли до сараю.
В сараї на дерев'яній скрині лежав чоловік. На вигляд йому можна було дати років сорок, не менше.
Почувши, що до сараю хтось зайшов, чоловік ледве розплющив, очі і подивився на Ризаматова.
– Здрастуй, товаришу, – сідаючи на землю, промовив Алім і взяв його за руку.
Поранений робив зусилля, щоб підвестися, але відповів лише легким потиском руки і заплакав. Він плакав беззвучно, сльозини одна за одною котилися по неголених щоках.
На грудях у нього Алім побачив випалену цифру «916» – клеймо! Алім здригнувся:
– Я свій, росіянин, комсомолець, розкажи мені про себе, товаришу…
Очі пораненого засяяли. Перемагаючи біль, часто зупиняючись, він почав говорити:
– Звати Василь… Кленов… Двадцять шість років, танкіст, лейтенант. Потрапив у полон під Києвом. Башту танка заклинило снарядом, був контужений… В Тамбові у мене батько, мати… В сорок другому році перевели сюди, на німецький завод.
Кленов говорив майже нечутно, ледве вимовляючи окремі слова.