Таємні стежки
Шрифт:
Припущення Микити Родіоновича підтвердилося: замість двоповерхового особняка була купа руїн…
Кілька хвилин Клебер перебував у стані цілковитого заціпеніння. Він тупо дивився в одну точку, потім раптом заговорив, захлинаючись:
– Картини… картини… бронза… килими… кришталь… Мої дорогоцінності… Я збирав два роки… Всю Білорусію облазив… Я рискував своїм життям… я хотів… я… я… – І, схопившись за голову, Клебер дико, несамовито зареготав.
Він реготав, піднявши руки до неба, щось нечленороздільно белькочучи. Потім, перебравшись
– З глузду з'їхав, – сказав уголос Ожогін. – Так тобі й треба: знатимеш, що таке війна і як вона може обернутись!
Поки Микита Родіонович лазив по руїнах, сподіваючись знайти що-небудь із своїх речей, підбіг Андрій:
– Микито Родіоновичу, цілий? А я хвилювався!
– Нічого, Андрійку, – відповів Ожогін. – Обійшлося щасливо. От тільки квартира наша зникла, наче вітром здмухнуло.
– Що ж будемо робити? – Грязнов озирнувся довкола. – А рація?
– Я про неї потурбувався… Вона в саду, в альтанці.
Грязнов розповів про наслідки бомбардування. Залізничний вузол виведений з ладу, навантажені ешелони палають. Але найбільше дісталося аеродрому. Літаки, що стояли там, запалали в перші ж хвилини бомбардування. Радіоцентра теж уже не існує…
– Як?
– Дуже просто. Два прямих попадання…
– Оце то так! – сказав Микита Родіонович. – Ходімо спробуємо подрімати.
Накрившись пальтами, друзі лягли на лавах в альтанці, але заснути не змогли: давався взнаки нічний холод – мерзли ноги, руки. Коли почало розвиднятися, стало видно, що іній вкрив дах альтанки, дерева, суху траву.
– Ходім у місто, – запропонував Ожогін. – Спати все одно не можна.
Вулиць після нальоту не можна було впізнати. В різних кінцях палали пожежі. Багато будинків лежало в руїнах. Тротуари були завалені купами цегли. Дорогу перегороджували покручений дріт, глибокі воронки, вирвані з корінням дерева, повалені силою вибухової хвилі телеграфні стовпи.
Зрідка зустрічалися поодинокі перехожі. Ще місяць тому, коли вперше з'явилися радянські літаки, населення евакуювалося: хто виїхав на захід, хто переховувався в навколишніх селах.
На південній околиці, за залізницею, починалися дачі. Ожогін і Грязнов зайшли у невеликий світлий котедж Тут жив капітан Вайнберг, до якого вони були прикомандирована
Їх зустріла одягнута по-зимовому, із слідами безсонної ночі на обличчі хазяйка дому. Звичайно привітна і люб'язна, зараз вона була небалакучою. На запитання друзів, де капітан Вайнберг, сухо відповіла, що він виїхав і більше не повернеться. Для них, росіян, він нічого не передавав. Грюкнувши дверима, жінка зникла.
Ожогін і Грязнов подивилися один на одного і замислились.
В іншому кінці міста жив якийсь Кредик. Йому капітан Вайнберг відрекомендував Ожогіна і Грязнова в перший же день їх приїзду. Треба було йти шукати Кредика. Але це виявилося нелегкою справою За словами господаря
– Пан Кредик ночує у Гольбаха, – поспішно відповіла вдова з розпатланим волоссям, у поношеному, всипаному блискітками халаті, вона, здавалось, тільки-що вирвалася з бійки.
Бергер пояснила, що Гольбах тримає магазин фотоапаратів у центрі міста, поруч з бензозаправною колонкою.
– Пацюк бездомний! – процідив крізь зуби Андрій, коли вони сходили з другого поверху.
Але у Гольбаха Кредика теж не виявилось. Він, за словами господаря, два дні тому перебрався кудись за місто. Куди саме, ніхто сказати не міг. Майже годину друзі ходили біля зруйнованого будинку радіоцентра, сподіваючись зустріти когось з операторів або техніків, які працювали в ньому.
Але ніхто не з'являвся.
– Під три чорти всю цю історію! – вилаявся спересердя Микита Родіонович.
Давався взнаки голод, але підкріпитися було ніде.
– От ускочили в халепу! – сказав Андрій. – Ще жебрачити доведеться…
Ожогін про щось зосереджено думав.
– Ходімо до комендатури, Андрію, нічого іншого не вигадаєш. Покажемо документи, а там буде видно…
На шляху до комендатури, біля згорілого триповерхового будинку націстської організації, хтось гукнув:
– Пане Ожогін!
Микита Родіонович і Андрій оглянулися… До них швидко підходила жінка з маленьким шкіряним саквояжем у руці.
– Я вас побачила з протилежного боку і ледве наздогнала. Як ви швидко ідете! – Жінка простягла руку Ожогіну, а потім Грязнову.
Це була дружина майора Зорга, в якого вони проходили перше навчання за завданням Юргенса.
– От несподівана зустріч! – привітав Микита Родіонович дружину Зорга. – Ви давно тут?
– Позавчора приїхала з чоловіком – і раптом цей страшний наліт російської авіації… А як ви опинилися в цьому місті?
Микита Родіонович розповів.
– Куди йдете?
– Власне кажучи, йти нам нікуди, – відповів Грязнов: – і місце служби, і житло зруйновані. Вирішили добратися до комендатури.
– О! Значить, ви бездомні? Ну, ходімо до нас. Чоловік буде дуже радий. Він часто вас згадував.
– Лаяв, напевно?
– Навпаки, рідко про кого з росіян він так добре відгукується. Він вважає вас справжніми друзями німців.
Дружина Зорга всю дорогу щебетала.
Перейшли критий ринок, посеред якого виднілося кілька воронок, і вийшли в провулок, увесь заставлений вантажними і легковими автомашинами. В кінці провулка, біля невеликого будиночка з нависаючим над тротуаром мезоніном, їх супутниця постукала у вікно. Двері відчинив сам Зорг. Він був у військових штанях, чоботях і спідній сорочці.