Таємні стежки
Шрифт:
Зорг був вражений несподіваною появою своїх колишніх учнів і стояв, широко розкривши очі. Друзі не помітили в ньому ніякої зміни.
– Чого ж ми стоїмо? – раптом спитав господар. – От чудасія! Заходьте, будь-ласка!
Провівши гостей у столову, Зорг швидко одягнув мундир.
– Зараз ми організуємо сніданок… Клара, прошу!
Дружина Зорга підійшла до шафи і почала виймати посуд. Зорг допомагав їй. Розставивши на столі пляшки з вином, він розкупорив їх, потім відкрив рибні і м'ясні консерви,
За сніданком панувало пожвавлення. Друзі здивувалися гостинності Зорга. Майор говорив відверто і повідомив, що тепер працює в розвідці міністерства закордонних справ.
– Війна програна, – сказав Зорг без тіні жалю і досади. – Мені це ясно було ще там, у Росії. Але занепадати духом я не збираюся. Завтра ми з дружиною вилітаємо до Аргентіни.
– До Аргентіни? – здивовано спитав Грязнов. – Чому так далеко?
Зорг посміхнувся. Він старанно пережовував шматок копченої ковбаси.
Друзі перезирнулися.
Дружина Зорга розілляла кофе в чашки. Розмова тривала.
Під час розмови хтось згадав ім'я Кібіца. Зорг посміхнувся:
– Ви правильно зробили тоді…
– Що саме? – наче не розуміючи натяку, спитав Ожогін.
– Що повідомили про записки цього мерзотника Юргенсу. Кібіц дістав те, що заробив: його розстріляли.
Ожогін і Грязнов поцікавились, що Зорг збирається робити в Аргентіні.
– Я їду туди як приватна особа. А робота знайдеться…
Ночували друзі у Зорга.
На світанку до його будинку підійшла машина: Зорг і дружина поспішали на аеродром.
Через годину з уцілілого приміщення комендатури Грязнов зв'язався по радіо з Долінгером і пояснив становище, в якому вони опинилися.
Опівдні була одержана коротка відповідь: «Виїжджайте».
X
Вдарили морози, але снігу не було. Сонце майже не з'являлось. На деревах і дахах будинків міцно тримався великий іній. Річки вкрилися льодом. Вночі мороз досягав десяти градусів.
Ожогін і Грязнов поверталися на попутних машинах, користуючись документами, одержаними в комендатурі.
Так і не вдалося їм знайти кого-небудь з представників радіоцентра, де вони проходили практику, і одержати відповідні атестати.
Їхати залізницею було майже неможливо. Через основні залізничні вузли, забиті составами, пропускали ешелони, що йшли до фронту, а поїздам, які їхали вглиб країни, приділяли мало уваги.
Друзі витратили чотири доби тільки на те, щоб проїхати сто двадцять кілометрів залізницею.
На автостраді водії, не знижуючи швидкості, мчалися мимо з тривожними, зосередженими обличчями. Не допомагали ніякі сигнали. Довелося пройти кілька кілометрів
Ввечері, коли зовсім стемніло, машина зупинилася на площі, де не так давно в числі інших городян Ожогін і Грязнов копали окопи.
– Майже дома, – щулячись від холоду, сказав Микита Родіонович.
– Можна подумати, що ви забули, де знаходиться наш справжній дім, – посміхаючись сказав Андрій.
– А я, признатися, не бачу підстав не вважати будинок Альфреда Августовича своїм.
Друзі мовчки перейшли площу і рушили вузенькою вуличкою міста, яке поринуло у цілковиту темряву.
«Чи не скоїлось чогось із Вагнером та Алімом? – думав Андрій. – Чи не потрапили вони до лап гестапо? Чи продовжують свою бойову роботу?»
Микита Родіонович, який всю дорогу мовчав, був зайнятий іншими думками: його цікавило питання, що робитимуть з ними Марквардт і Юргенс. Курс підготовки закінчено, вони можуть працювати самостійно. Під яким приводом їх пошлють у Радянський Союз? Якими документами забезпечать? Як їх туди зашлють?
Події розгорталися незалежно від волі і бажання друзів. Залишалося підкоритися ходу подій…
Чи все можливе роблять вони з Андрієм для своєї Батьківщини?
Звичайно, можна зробити більше того, що вони роблять, але це зв'язано з риском, а рискувати їм не можна. Він згадав «Грізного», його слова: «Поведінка розвідника визначається завданням».
… Ось і знайома хвіртка у двір. Друзі тихенько обійшли будинок і зупинилися перед зачиненими дверима. Сад виглядав зараз сумним, дерева стояли ' голі, доріжки були всипані листям. Помітно виділялося дерево з дуплом.
Микита Родіонович постукав. За дверима почулися кроки і пролунав голос Аліма:
– Хто там?
– Свої.
– Хто – свої? – перепитав Ризаматов.
– От тобі й маєш! Навіть і по голосу не пізнаєш?
– Ой-ой!.. – захвилювався Алім. – Микита Родіонович… Андрій… Яка радість! Він відчинив двері і по черзі обняв Ожогіна й Грязнова. – А ми вже й надію втратили на зустріч.
– А ти куди зібрався? – поцікавився Андрій, побачивши, що Алім в пальті.
– Холодно в нас, топити нічим… Ходімо. – І, обнявши Андрія, він повів гостей у будинок.
Вагнер і Гуго, що був також тут, зустріли Ожогіна і Грязнова з щирою радістю.
Всі були в пальтах, з шарфами на шиї: температура в будинку була майже така, як і надворі.
– Можна не роздягатись? – посміхнувся Ожогін.
– Так, не рекомендується, – відповів Гуго.
– Ви, звичайно, хочете їсти? – занепокоєно спитав Альфред Августович.
– Востаннє їли учора ввечері.
Вагнер і Алім перезирнулися.
З'ясувалося, що в домі нічого немає, крім сурогатного кофе, але і його пити нема з чим.