Таємні стежки
Шрифт:
– Це лише ті факти, які відомі мені і друзям, – сказав Вагнер, коли Ожогін прочитав список. – А скільки ми не знаємо! Як бачите, ця прилизана і слизька людина страшніша й небезпечніша за будь-якого явного гестапівця.
– З такою гадиною треба кінчати, сказав Ожогін.
– І чим швидше, тим краще, – підтримав його Гуго Абіх. – Я прошу доручити це мені. У мене є деякі міркування…
Гуго пояснив. Є в організації інвалід війни Пауль Рот. Він живе на території недіючого цегельного заводу. Крім Рота, на заводі
– Ваш інвалід – надійна людина? – поцікавився Микита Родіонович.
– Цілком, – відповів Гуго.
– Я теж так вважаю, – підтвердив Вагнер.
XIII
Новий знайомий сподобався Андрію. Ідучи сюди, на цегельний завод, Грязнов сподівався побачити старого солдата, безногого або безрукого, похмурого, озлобленого. А перед ним стояла порівняно молода людина, не старша тридцяти п'яти років. Андрій дізнався, що Рот переніс дуже складну операцію після тяжкого поранення.
– Ти зрозумів, що від нас вимагають? – спитав Гуго.
– Та тут і розуміти нема чого, – відповів Пауль. – Ходім, я покажу вам своє господарство, – запропонував він гостям.
Двосхилі гостроверхі навіси, вкриті черепицею, займали площу в кілька гектарів. На них і між ними лежав чистий, незайманий сніг, який блищав під холодним промінням сонця. Під навісами чорніла земля. Де-не-де виднілися залишки цегли-сирцю. Територія заводу була обведена глухою дерев'яною огорожею.
– Що ж ви охороняєте? – поцікавився Андрій.
– Завод.
І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться – холодно, а палива немає.
Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.
– Тягнути особливо нема чого, – сказав Андрій.
Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п'ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п'ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.
Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.
– Це ви, пане Моллер?
– Я, я… Що трапилось?
– Нічого особливого… Дуже хочу вас бачити.
– Що ж, заходьте до мене.
– Незручно. Краще ви…
– Скажіть, куди, – перебив його Моллер. – Я
– Чекаю біля аптеки, навпроти трамвайної зупинки.
– Біжу.
Микита Родіонович відійшов від аптеки і зустрів Моллера на початку кварталу.
– Необхідна ваша допомога, – не бажаючи витрачати час на базікання, почав Микита Родіонович. – Ви знаєте, де цегельний завод?
– Звичайно, знаю. Навіщо він вам здався?
– Мені особисто він не потрібний… Там, на заводі, зараз Грязнов і Ризаматов, і їх треба якомога швидше попередити, що туди скоро прибуде Гуго Абіх.
– Абіх? На завод? – миттю пожвавішав Моллер.
– Так-так.
– Сам?
– Не знаю… Наше завдання і буде полягати в тому, щоб з'ясувати, сам він туди прибуде чи з ким-небудь і що він там робитиме.
– І ви хочете…
– Не розмовляйте так голосно, – обірвав його Микита Родіонович і тихо додав: – Треба, щоб ми негайно, не гаючи жодної хвилини, пішли на завод. Необхідно зустріти моїх хлопців, попередити їх і вистежити Абіха. Я почекаю біля входу на завод, а ви підете до них. Згода?
– Біжімо… Зрозуміло… Спасибі за повідомлення.
Глухими провулками вони попрямували до заводу.
… Андрій, Алім і Пауль з вікна сторожки добре бачили, як Моллер ввійшов у ворота і втоптаною сніговою стежкою швидко пішов до контори.
Всі троє вийшли йому назустріч.
Важко дихаючи від швидкої ходи, Моллер поманив до себе пальцем Грязнова, а коли той наблизився до нього, сказав пошепки:
– Сюди незабаром прийде Абіх… і, можливо, не сам. Пан Ожогін просив мене і вас постежити за ним.
– Ходім, я покажу зручне місце для цієї мети. – І Андрій пішов до вже знайомого барака.
Моллер вистрибом побіг за ним. За Моллером ішов Алім, за ним – Пауль.
Пройшовши весь барак, Андрій наблизився до стола і сів на лаву. Сіли й інші. Моллер ще не встиг віддихатись і, вийнявши хусточку, витирав нею спітніле обличчя. Всі мовчали.
За домовленістю, Пауль повинен був зайняти місце для спостерігання біля воріт, але йому хотілося бути присутнім при початку такої незвичайної розмови, і зараз він з цікавістю розглядав гестапівського підлабузника.
– Чи багато вам платить гестапо за ваші послуги? – спитав нарешті Андрій і вийняв із кишені аркуш паперу.
Той здивовано подивився на юнака.
– А вам? – усміхнувся він.
– Нам нічого не платить.
– Мені платять, але нерегулярно і не завжди стільки, скільки я хочу. Але чому ж вам… Хоча так, я випустив з уваги: у вас пан Юргенс. Ви у вигіднішому становищі.
– Чи не бажаєте ви поділитися своїм досвідом роботи? – знову запитав Андрій.
– Досвідом роботи? Як це розуміти?
– Ці прізвища вам що-небудь говорять? – спитав Андрій і подав Моллеру список осіб, складений Абіхом і Вагнером.