Таємні стежки
Шрифт:
Усі стіни були завішані картинами в позолочених рамах; на столах, етажерках стояли статуетки з бронзи, фарфору, срібла; за склом шаф видно було кришталевий посуд. Столи, стільці, дивани з високоцінних порід дерева були вкриті інкрустаціями. Частина речей лежала упакованою в ящиках. Господар готувався до евакуації вглиб Німеччини.
Будинок належав Клеберу, відомому німецькому комерсантові, який недавно повернувся з Білорусії і вивіз звідти багато награбованих цінностей. Вже другий місяць жили в цьому будинку Ожогін і Грязнов, проходячи
Микита Родіонович блукав по будинку, викурюючи сигарету за сигаретою. йому було не зовсім зрозуміло, чого їх тримають тут так довго, коли двотижнева практика в радіоцентрі показала, що він і Грязнов досконало оволоділи професією радиста.
«Неможливо уявити, щоб Юргенс забув про своїх учнів, – думав Ожогін. – Хоч тепер йому, очевидно, не до нас».
Радянська Армія вже вступила на територію Угорщини, Югославії, Чехословаччини і завдавала гітлерівцям нищівних ударів.
Союзні війська розгорнули воєнні дії в Бельгії, Голландії, Західній Німеччині.
Справа наближалася до розв'язки.
«У всякому разі, і наше відрядження, – думав Ожогін, – не було марним витрачанням часу і не пройшло безслідно». Працюючи в радіоцентрі, Ожогін і Грязнов зуміли виявити місцеперебування чотирьох ворожих радистів, які діяли на радянській території. Про це негайно було повідомлено Велику землю.
… Стрілка годинника наближалася до першої. Швидко повинен прийти з радіоцентра Андрій.
Перебуваючи протягом цілого року нерозлучно один і одним, друзі часом не знали, про що поговорити: здавалося, все переказано, переговорено, зрозумілий кожний жест, кожний погляд. А от варто залишитись самому, як охоплює тривога. І нічого, звичайно, особливо нового Андрій не принесе, нічим не втішить, але як можна заснути, не дочекавшись його!
Якось, повернувшись пізно додому, Ожогін побачив, що Андрій не спить.
– Чому не спиш? – спитав він.
– Самому щось не спиться, – відповів Грязнов.
Виходить, і з Андрієм відбувалося те саме.
У місті завили сирени, забахкали зенітки. Микита Родіонович поспішив до вікна. Почувся рокіт моторів. До кімнати вбіг пополотнілий Франц Клебер. Бомбардування викликало у нього припадки малодушності і страху. Заїкаючись, він тремтячими губами промовив пошепки:
– Знову наліт! Що ж будемо робити?
«Що посіяли, те й пожнете», хотілося прямо і грубо кинути в обличчя фашисту, але Микита Родіонович стримався і знизав плечима.
– Боже мій, що тільки робиться! – пробурмотів Клебер і почав перевіряти, чи щільно запнуті вікна.
Загуркотіли перші розриви бомб, і ніби у відповідь ще несамовитіше забахкали зенітки. Будинок здригнувся, зі стелі посипалася штукатурка, жалібно задеренчали шибки у вікнах, забрязкотів посуд у шафі.
Клебер кинувся в куток, за великий холодильник, і став на коліна.
Вибухи, одиночні й серійні, стрясали повітря. Світло миттю погасло. Вибухова хвиля в крайньому вікні вибила шибки і зірвала
Микита Родіонович швидко надів капелюх, пальто і попрямував до виходу: залишатися в будинку було небезпечно.
– Пане Ожогін, куди ви? – захвилювався Клебер.
Ніби не чуючи запитання, Микита Родіонович вийшов у передню, але, згадавши, що в шафі стоїть чемоданчик з рацією, повернувся в кімнату. Клебер кудись зник. Захопивши рацію, Ожогін чорним ходом спустився на перший поверх і вийшов у сад.
У повітрі стояв гуркіт від ревіння бомбовозів, вибухів бомб і стрільби зеніток. Промені прожекторів безладно краяли темряву неба, схрещувалися, збиралися докупи, знову розходилися. В різних кінцях міста вже палали пожежі і над дахами шугали яскраві язики полум'я.
Осколки зенітних снарядів із свистом падали на дах, врізалися в землю.
Микита Родіонович пройшов углиб саду, в цегляну альтанку і сів на лаву.
– Добре! – шепотіли його губи після кожного нового вибуху. – Дуже добре!
Шість днів тому Ожогін особисто повідомив на Велику землю про те, що місто заповнене військовими частинами: на кладовищі розмістилися танкові частини, які прибули з заходу; на вокзалі абсолютно всі колії забиті ешелонами з військовим вантажем; на колишній цивільний аеродром, поруч із стадіоном, з тиждень тому перебазувалося велике з'єднання важких бомбардувальників; у тупику, за елеватором, прихований маскувальними сітками, стоїть ешелон цистерн з пальним.
Друзі з нетерпінням чекали радянських літаків, і ось зараз вони були вже над містом.
Радість була такою великою, що Микита Родіонович забув про небезпеку, яка загрожувала йому в саду. Будинок Клебера був розташований недалеко від кладовища, і бомби падали дуже близько. В повітрі почулося зловісне ревіння. Ожогін вискочив з альтанки і стрибнув у вузьку щілину, яка була поруч. Земля задвигтіла, і неймовірної сили вибух струснув повітря. Посипалися грудки землі, тріски… Струснувши з себе все це сміття, Ожогін відчув, що лежить на чомусь м'якому. Він хотів вилізти з щілини, але поблизу знову гримнули два вибухи, і довелося знову лягти на своє місце. Тільки тепер Микита Родіонович зрозумів, що під ним була людина. Коли гул літаків почав віддалятися, Ожогін нарешті спитав:
– Хто тут?
– Це… це я, пане Ожогін… Невже нам кінець прийшов? – бурмотів Клебер.
– Та вам ще не кінець, – посміхнувся Микита Родіонович, – а щодо вашого будинку, то, здається, йому дійсно капут.
– Що? – злякано закричав Клебер. – Я кажу, що у ваш будинок, очевидно, влучила бомба.
– Пресвята діво Марія! – І Клебер схопився на ноги.
Щілина була в глибині саду, і відразу не можна було розібрати, що з будинком.
Рокіт бомбовозів перемістився на околицю міста, вибухи припинилися. Пострілювали одиночні зенітки. Клебер виліз із щілини і кинувся до будинку. За ним пішов і Ожогін.