Таємнича Африка

Переклад з німецької З. Кундіренко

Художнє оформлення В. Ігнатова

Перекладено з видання: Hermann Frayberg. Geheimnisvolles Afrika, Der Kinderbuchverlag, Berlin

… Африка! Кому з нас ще з дитячих років не мирилась ця далека й таємнича земля! Хто з нас не захоплювався її чудовою природою, казковими багатствами, працьовитими й волелюбними людьми!

Ще зовсім недавно ми мало що знали про Африку. За останній час наші знання про «чорний континент» дуже збагатились, особливо після 1960 року, що вже ввійшов в історію, як «рік Африки». Чорний континент прокинувся! Сьогодні вже багато його країн здобули державність, стали незалежними.

Події, що сколихнули весь світ, напевне ж не пройшли і повз твою увагу, юний читачу. Разом з усіма радянськими людьми ти щиро радів, коли газети приносили звістку про те, що народ ще однієї колонії вигнав геть завойовників і підняв прапор свободи. На географічних

картах у своїх підручниках ти з радістю закреслював старі назви і надписував нові: немає більше Французької Гвінеї, а є Гвінейська Республіка, не існує більше Французького Судану, а є Республіка Судан, зник назавжди Золотий Берег — таким він справді був для колонізаторів! — і народилась Республіка Гана… До болю в серці тебе хвилювали події в Конго, і стискались від гніву кулаки, коли ти дізнався, що найманці колонізаторів по-звірячому вбили героя конголезького народу Патріса Лумумбу.

До Африки, що розпрямляє свої дужі плечі, сьогодні прикуті погляди всіх чесних людей світу.

Ти, юний читачу, прочитав уже, мабуть, немало книжок про цю велику країну. А зараз тримаєш у руках ще одну. «Таємничою Африкою» назвав її автор. І в книжці справді розповідається про багато захоплюючих таємниць, що їх ховають у собі незаймані африканські ліси й неозорі степи.

Особливої ваги твір набуває своєю документальністю. Це розповідь не тільки очевидця, а й учасника дивовижних пригод, про які йде мова.

Вже з першої сторінки автор захоплює нас екзотикою своєї незвичайної професії — ловця хижих звірів. Можливо, про дещо з того, про що він пише, ти вже читав. Ну, скажімо, про полювання на мавп — скільки про це є книжок! Та все одно ти будеш вражений простою, навіть часом наївною, але такою образною і захоплюючою розповіддю негра Еели про його відчайдушний поєдинок з горилою — лютою і дуже небезпечною твариною. Як він добре знає звички мешканців лісових нетрів, як тонко помічає — немов по книзі читає — все, що діється навкруги.

Але довідаєшся ти й про таке, про що раніше, може, ніколи й не чув. Чи знаєш ти, наприклад, що зовсім недавно в джунглях Африки виявлено досі невідому велику тварину — окапі? І Г. Фрайберг — про це він цікаво розповідає в своїй книзі — був одним із перших людей світу, яким пощастило вистежити й побачити загадкового звіра.

Подив і захоплення викликають витримка, хоробрість і самовладання мисливців під час полювання на бегемотів, пітонів, крокодилів, левів. Ми разом з ними, невтомними слідопитами, переживаємо важкі, часто навіть драматичні пригоди, захоплюємось їхньою винахідливістю і спритністю, сміємося з кумедних випадків.

Та не тільки цікавими пригодами приваблює нас «Таємнича Африка». Найбільшою цінністю книжки є те, що в ній правдиво зображено життя народу. Про що б не писав автор, він подає цікаві подробиці побуту, скупими, але виразними деталями зображує риси характеру гордих мешканців джунглів.

Нас хвилюють страждання поневоленого народу, і разом з тим ми захоплюємось ним — його мужністю, загартованістю. Болем у серці віддаються страшні злидні простого люду. Темні, затуркані, в полоні диких забобонів, лісові жителі щодня мусять думати про те, як би прожити, як би не померти з голоду…

Молодий читач з цікавістю і користю для себе познайомиться з цією хорошою книгою. Разом з тим треба відзначити, що вона має і деякі прогалини, правда, не залежні від автора.

В Африці зараз відбуваються такі події, що яким би оперативним не був автор, він усіх їх не встигне своєчасно відобразити.

Г. Фрайберг, розповідаючи про Анголу, по якій він подорожував, пише, що країна мало населена, бо негри дуже мруть від сонної хвороби та інших епідемій. Це вірно. Можна було б тільки додати, що такою ж самою була доля народів і багатьох інших країн Африки. Як, наприклад, не дивуватись, що в Французькій Гвінеї, де стільки лютувало страшних хвороб, на два з лишком мільйони чоловік населення налічувалось тільки 37 лікарів. Важко повірити, але ж факт, що за весь час хазяйнування завойовників лише трьом гвінейцям пощастило стати інженерами. Населення майже поголовно було неписьменним.

І от нещодавно мені довелося побувати у Гвінейській Республіці. Які радісні зміни сталися там зараз! На землях, що належали французьким плантаторам і місцевим феодалам, розкинулись поля державних господарств. Селяни об'єднуються в кооперативи. Найпершою проблемою у землеробстві є завдання перейти від мотики до плуга, але сільські общини вже купують трактори, придбають машини, добрива. Надра країни багаті покладами, і лозунгом молодої Гвінеї вже стало крилате слово «індустріалізація». У кожному селі є своя школа. Тисячі юнаків і дівчат готуються стати техніками, механіками, геологами. І молодь, і старі люди вчаться в лікнепах, на різних курсах, у вечірніх школах. Скоро, скоро від проклятого минулого не лишиться й сліду!

Сміливі соціальні перетворення, які здійснюються в Гвінеї, стають запалюючим прикладом для всіх народів Африки. Горить земля під ногами поневолювачів і в розтерзаному Конго, і в багатостраждальній Анголі, і всюди, де ще люди залишаються рабами. І хоч як шаленіють у своїй безсилій люті колонізатори, хоч як вони чіпляються за пошматоване тіло «чорного континенту», — історія вже сказала своє слово. Африка бореться, Африка розпрямляє свої дужі плечі. Вона переможе!

Володимир Клинченко Травень 1961 р.

"Там!.. Там!.. Там-там-там!" — лине по дикій мальовничій країні. Густі африканські ліси й неозорі степи з найрізноманітнішими тваринами ховають у собі безліч таємниць. Я завжди мріяв пізнати ближче чорний континент, і завдяки випадковому знайомству моя мрія здійснилася раніше ніж я сподівався.

Хіба може енергійний юнак, який снить пригодами, довго всидіти в Свакопмунді, [1] заробляючи собі на хліб каліграфією та бреньканням на піаніно в одному з готелів?

У тому ж готелі служив кельнером один португалець. Він охоче розмовляв зі мною своєю рідною мовою, отже я мав змогу вивчити її краще, ніж з книжок. Ми непогано розумілися між собою. Якось до нас

підійшов один із гостей і втрутився в розмову. Це був португалець Бернардо Монтейро. Я помітив, що він весь час скоса позирає на мене, однак не надав цьому значення. Так минали тижні. Португалець часом зникав на кілька днів, потім з'являвся знову. Я поцікавився, яка в нього робота, і мені відповіли: «Сеньйор Монтейро ловить смердючих звірів. Самих тільки смердючих».

Смердючі звірі, тобто гієни й шакали, і навіть рідкісні сріблясті шакали мене не вабили, проте від слова «ловить» я аж здригнувся: може, він не випадково так поглядав на мене?

Якось увечері Монтейро розповів мені, що він ловить на річці Свакоп гієн, а особливо сріблястих шакалів для різних зоопарків. Помітивши, мабуть, з якою цікавістю я слухав його, він запропонував: «Ходімо завтра зі мною, сеньйоре. Я саме відправлятиму кількох звірів. Подивитесь на мою здобич. А якщо хочете, то підемо разом і на лови».

Якщо я хочу! Я на радощах ладен був кинутися йому на шию. Нарешті я по-справжньому взнаю Африку! Може, там мене чекають хвилюючі пригоди! Я, звичайно, радо погодився.

Ми вирушили на каботажному судні в Анголу. [2] В столиці Анголи Сан-Паоло де Луанда, яка зветься тепер просто Луанда, ми зійшли на берег. І ось почалася наша подорож в глиб чорного континенту. Скільки нас тут чекало небезпек і труднощів: хвороби, важкі переходи, дикі звірі. Не раз обставини вимагали від нас неабиякої мужності і сміливих вчинків, але загалом то було чудесне життя. Дійсність навіть значно перевершувала мої хлоп'ячі мрії.

Анголу європейці взнали як слід зовсім недавно. Досить одного погляду на карту Африки, аби помітити, що Ангола в два з половиною рази більша за Німеччину. Але населена вона рідко, тому що негри дуже мруть від сонної хвороби та інших тропічних епідемій.

Велика частина Анголи лежить на гористому плато Планальто. Сприятливий клімат дає можливість вирощувати тут рослини, що мають попит на світовому ринку: кофе, бавовну, банани, джут тощо. Тваринний світ Анголи надзвичайно багатий, і населення, живе головним чином з полювання. Домашніх тварин негри майже не розводять, бо вони теж гинуть від сонної хвороби, що в деяких місцевостях завдає ще дуже великої шкоди. Тому годується населення м'ясом червоних буйволів (пакаса), антилоп, яких в Анголі налічується до шістнадцяти видів, та бегемотів, котрих повно-повнісінько у лагунах річки Кванзи. Шкури цих тварин, а також шкури крокодилів, яких у Анголі теж є безліч, — цінна сировина для шкіряної промисловості. Невичерпні запаси морської риби створюють умови для широкого розвитку рибної промисловості. Сушена риба тут — один з основних продуктів харчування. Нею годується переважна більшість населення від Мосамедіша (Південна Ангола) по всьому західноафриканському узбережжі і навіть у центральних районах країни. На березі океану закладено великі соляні садки, у яких із морської води добувають сіль, бо в Африці майже нема соляних копалень.

Часом легше добратися до Анголи, ніж проникнути в глиб країни: португальці всіляко перешкоджають іноземцям подорожувати по ній. Річ у тім, що в Анголі є родовище надзвичайно гарних прозорих алмазів. Проте я як супутник сеньйора Монтейро міг вільно бувати всюди.

На шляху нам траплявся найрізноманітніший ландшафт: від сухого степу до квітучих гаїв, від чорного сухостою до зелених пралісів.

Між річками Лонгою і Кванзою розлягається напівпустельна місцевість, в якій живе плем'я квісама. Кванза, найбільша річка Анголи, утворює собою своєрідний кордон між рослинністю — інший такий рідко де знайдеш. Переправившись на протилежний берег цієї річки (а ширина її досягає ста п'ятдесяти метрів), ніби відразу потрапляєш в інший світ.

По один бік Кванзи місцевість густо заселена. Це батьківщина племені квімбунду. Ми бачили тут чудові пальмові гаї, за якими розлягаються прекрасні, добре оброблені плантації. Грунт на цьому березі сухий, і мухи цеце, що переносять небезпечну сонну хворобу, тут не розплоджуються. Тому квімбунду майже не хворіють на неї.

По другий бік річки, навпаки, — далеко тягнуться згубні непрохідні болота, а за ними починається степ. Тут ми лиш де-не-де зустрічали невеликі плантації олійних пальм. Їх старанно доглядають. У цій місцевості мухи цеце знаходять для себе найсприятливіші умови. Вони не віддаляються звідси більше, як на двісті метрів, і ніколи не перелітають через воду, хіба що поодинокі з них часом потрапляють на протилежний берег разом з неграми на човнах. Однак вони не затримуються там, а відразу повертаються назад. Саме цій обставині і завдячує сухіший берег Кванзи своїм добробутом. Через муху цеце негри з племені квімбунду не наймаються на роботу на протилежний берег, де живуть негри квісама.

Квісама — ставні, сильні люди. Вони запеклі мисливці і полюють за допомогою луків. Очевидно, ця пристрасть і змушує їх залишатися на тих страшних болотах. Місцевість, де живуть квісама, — просто рай для великої дичини. Тут водиться червоний буйвол, чи не найнебезпечніша тварина Африки, трапляються антилопи-гну і лосевидні антилопи. Річка Кванза аж кишить бегемотами, біля її верхів'я часом зустрічаються леви, а на схід від Мушими — велетні тваринного світу слони.

Чоловіки квісама не тільки мисливці, вони ще й працюють на плантаціях білих, наприклад, на бавовняних плантаціях поблизу Кванзи. Свої ж власні поля доводиться обробляти жінкам.

Квісама й досі зберегли звичаї, які існували в них сотні років тому. Одягу в європейському розумінні вони не мають. І чоловіки й жінки одягають лиш трикутні, розшиті перлами пов'язки на стегна. На шиї вони носять важкі свинцеві обручі й намисто з білих перлин. У жінок з обох боків голови теж звисають разки перлин. Такі ж самі разки і в чоловіків, і її жінок підв'язані нижче колін та біля кісточок.

На чолі племені квісама стоїть вождь, так званий зоба. Поряд з ним велике значення має ще знахар. Роль знахаря зрозуміти не важко, коли взяти до уваги те, що квісама й досі поклоняються духам. Вони вважають, що знахар близько знається і з добрим, і з злим духом. Усе лихо йде від злого духа. Він насилає хвороби на людей, свиней і собак, затримує дощ. Добрий дух, навпаки, дає багато води і дбає про те, щоб поблизу з'являлися стада антилоп. З хворих людей свого племені знахар «виганяє» хворобу, як у середньовіччя виганяли чорта.