Таємниця двох океанів
Шрифт:
— Рапа-Нуї?.. Ні, — признався Павлик, — вперше чую.
— Гм… Нічого казати! Знавець! Але, може, ти знаєш його під назвою Вайгу, як його інколи називають?
— Н-ні, Іване Степановичу, — відповів Павлик, відчуваючи вже деяку ніяковість. — І Вайгу щось не знаю.
— Не розумію. Абсолютно не розумію. Чого вас тільки вчили в цих ваших славнозвісних гімназіях, чи, як їх там… коледжах, чи що!
— Коледж святого Патрика, Іване Степановичу, в Квебеку.
— Не святого Патрика, — обурився нарешті океанограф, — а святого неуцтва!.. Ось що! Святого неуцтва! Не знати нічого і навіть не чути про острів Рапа-Нуї, або Вайгу, або Пасхи! Це неймовірно!
— Пасхи? Острів святої Пасхи? — пожвавішав Павлик. — Я щось пригадую… Так, так, я пригадую… Це малесенький острів серед Тихого океану. Його відкрив Девіс у тисяча шістсот вісімдесят сьомому році, потім адмірал Роггевен — в тисяча сімсот двадцять другому році. І острів населяли
– Ідіот, обов'язком якого було перетворювати дітей в таких ідіотів, як і він сам! Як добре, Павлику, що ти вирвався з цієї фабрики неуків, тупиць та ханж! Вступиш до нашої радянської школи, — і весь світ розкриється перед тобою в усій своїй красі та правді! Адже тобі не розповіли в коледжі найцікавішого про цей надзвичайний острів! Малесенький острівець, який за годину ходьби можна пересікти з одного кінця в другий! Самотній клаптик землі, загублений серед безмежного океану, відокремлений чотирма тисячами кілометрів від Південної Америки й таким же приблизно віддаленням від найближчих островів Полінезії. І ось цей незначний острівець являє собою справжній клубок наукових загадок і таємниць! Ти подумай тільки, Павлику: серед усієї Полінезії, між усіма її численними островами й племенами, тільки тут, у цього маленького народу, що населяв Рапа-Нуї, розвинулась і розквітла письменність! На тих самих кохау ронго-ронго — довгих червонуватокоричневих дощечках, які ми тільки що знайшли в каное й тримали в руках! Мало того! Ці дерев'яні таблиці з письменами стародавніх рапануйців до цього часу не прочитані, не розкриті жодним ученим цивілізованого світу.
Шелавін замовк і ковтнув кілька раз какао з термоса.
— А ці тераси, або аху, як їх називають туземці? А ці надзвичайні, дивовижні статуї? — продовжував він через хвилину. — Як міг зробити ці велетенські споруди
маленький народ, який стояв на найнижчому рівні культури? Адже деякі з цих статуй досягають двадцяти трьох метрів заввишки, мають у плечах до двох-трьох метрів, з двометровими тюрбанами на головах, важать близько двох тисяч центнерів! А таких аху на момент появи європейців нараховувалось не менше як двісті шістдесят штук, а статуй — більше п'ятисот, і всі вони своїми погрозливими обличчями обернені до океану.
— Виходить, тут колись жили інші люди? — спитав Павлик, дуже захоплений цією розповіддю.
— От-от… Щоб розгадати всі ці загадки, деякі вчені висловили саме таке припущення. Цей острів, на їхню думку, у далеку давнину був значно більших розмірів. Його населяло численне плем'я із своєрідною, досить високою культурою, набагато вищою, ніж у тих жалюгідних племен, яких застали на острові перші європейці. І ось настав час, коли стародавні рапануйці почали помічати, що їх острів повільно, але невпинно поглинається морем. Тоді вони, сповнені тривоги й неясних побоювань, звернулись до своїх богів, шукаючи у них захисту проти загрозливої стихії. Вони почали будувати при березі моря величезні тераси й ставити на них численних ідолів як стражів і охоронців рідної землі. Але океан продовжував невблаганно наступати, і даремно кам'яні боги втуплювали в нього свої погрозливі погляди. Одначе люди не втрачали надії. Гарячково продовжували вони свою працю: висікали нових ідолів, будували нові аху й споруджували на них нові й нові ряди своїх стражів та охоронців. Так продовжувалось, мабуть, багато десятків років. Можливо, поступово переконуючись в марності своїх надій і в безсиллі своїх богів, а можливо, після якого-небудь несподіваного штурму з боку океану внаслідок землетрусу, але кінець кінцем населення вдалося в паніку. Воно залишило всі роботи й, захопивши весь свій скарб, кинулось до своїх каное, щоб шукати порятунку на іншій землі. Такі переселення з острова на острів, через величезні водні простори океану, досить часто відбувалися з різних причин в історії заселення Полінезії.
А втім, деякі вчені вважають, що сучасні жителі острова Рапа-Нуї — не залишки його первісного населення, а пришельці, що насмілилися зайняти острів, який або перестав занурюватися, або почав занурюватися повільніше, непомітніше. А те, що ми відкрили сьогодні велике підводне аху із статуями, повинно остаточно довести правильність теорії про занурення острова…
Шелавін замовк, замислено посмоктуючи трубку від термоса з какао. Павлик, слухаючи весь час розповідь океанографа, як стародавню казку, теж мовчав. Нарешті він спитав:
— Ну, а вони, оці пришельці, як вони влаштувалися на острові?
— Вони, можливо, з їхньої точки зору, жили досить довгий час непогано — доти, поки європейські «цивілізатори» не звернули на них уваги. Тоді серед остров'ян з'явилися хвороби, пристрасть до горілки і тютюну, до європейських дрібничок і до так званої культури. Але найтяжчого удару було завдано острову тисяча вісімсот шістдесят другого року, коли перуанські работоргівці напали на нього. Після неймовірних жорстокостей, вбивств, грабунків вони захопили в полон більшу частину населення — п'ять тисяч чоловік і відвезли їх на острів Чінча, біля берегів Південної Америки. Там ці нещасні мусили добувати гуано — пташиний послід, що нагромадився у величезній кількості на цих островах, звідки вивозився для угноєння виснажених земель Європи.
Правда, деякі з цих рапануйців були потім звільнені, але, повернувшись на батьківщину, вони привезли з собою віспу, яка разом з туберкульозом та горілкою дуже винищила населення. З того часу почалось поступове його вимирання, і вже в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році воно становило всього лише сто п'ятдесят чоловік. За останній час число їх трохи збільшилось — досягло двохсот п'ятдесяти чоловік, але в умовах капіталізму, жорстокої експлуатації, пияцтва, хвороб, неймовірних злиднів навряд чи зможе це плем'я відродитися… Та-а-ак!.. Це не те, що у нас, Павлику!.. Скільки ось таких маленьких племен і народів, доведених царями, їхніми чиновниками та капіталістичними хижаками до вимирання, відродилось у нас в Союзі після Великої Жовтневої революції! Ось які справи, юначе!.. Багато ще й інших таєм-ппць для науки ховає в собі цей маленький, майже пустельний острівець. Всього зразу не перекажеш, Павлику, а нам час повертатися. Продовжувати обслідування цих підводних схилів я вважаю тепер зовсім зайвим: те, що капітан хотів знати, для мене вже цілком ясно. І це — головне! Ну, в дорогу, юначе, благонамірений вихованцю коледжу святого Патрика з Квебеку!
— Мені б хотілося скоріше забути про це, — відповів Павлик, — а ви мені нагадуєте…
— А-а-а!.. Гм… Гм… Так, докір справедливий… Ну, вибач старому. Більше не буду…
Шелавін з добродушною усмішкою простягнув металеву руку. Павлик весело й охоче потиснув її.
Повертаючись назад, біля човна вони навалили на себе купу рибальських сіток, розташували віялом за спиною священні таблиці рапануйців та інші трофеї, після чого подалися додому.
Через дві години, показавшись у такому вигляді перед підводним човном, в яскраво освітленому прожекторами просторі, вони були зустрінуті здивованими вигуками, які в наступну хвилину перейшли в регіт і жарти.
Ще на площадці вихідної камери вони побачили капітана, одягненого в скафандр. Першим його питанням, зверненим до Шелавіна, було:
— Де ми, Іване Степановичу?
— Біля підніжжя острова Рапа-Нуї. Капітан насупив брови.
Розділ ІХ
ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА РАПА-НУЇ
Залитий яскравим світлом прожекторів, «Піонер» стояв біля підніжжя острова в незвичайній збруї із стальних тросів. Обплетений ними вздовж і впоперек, він, здавалося, був готовий за першим сигналом, наче впряжений, потягнути острів у простори підводних глибин. На його горбі, ближче до носової частини, стояла надійно прикріплена електролебідка з мотором, вміщеним у коробку з прозорого металу, та валом, що виходив назовні по обидва боки мотора. На цей вал під час пуску електролебідки повинні були намотуватись товсті троси від дюзового кільця, щоб підтягнути його на колишнє місце на кормі. Перед цим треба було, проте, розм'якшити термітом нижню частину кільця, на якій воно трималось.
Але ось уже дві доби, як терміт горить під дюзовим кільцем, а метал не піддається дії жару. Козирєв не знав, що й думати про причини низької температури — всього лише близько двох тисяч градусів, — яку розвивала тепер термітна реакція. Справа не клеїлась, і це надзвичайно турбувало і капітана, і всю команду. Із прекрасної лабораторії підводного човна Козирєв видобував найрізноманітніші матеріали, примішуючи їх у все нових комбінаціях до термітів, які спеціально виготовлені для роботи під водою і розвивають звичайно температуру, цілком достатню, щоб розплавити найбільш жаротривкий метал. З великими труднощами лише десятого серпня, на третю добу, Козирєву випадково пощастило знайти таку комбінацію елементів терміту, реакція яких давала температуру, що ледве помітно розм'якшувала метал. Цього однак було мало, і Козирєв продовжував шукання, ламаючи голову над загадкою терміту, що несподівано порушила всі розрахунки у такий відповідальний момент. Це було занадто прикро, навіть принизливо! Інші бригади вже встигли виконати так багато робіт, справа у них аж горить, все йде гаразд… «Голос комісара» щоранку повідомляє про успіхи та перемоги то однієї, то другої бригади: радисти відновили приймач радіостанції, акустики кінчають роботу над «особою гарматою, навіть електрики в зменшеному складі полагодили всю автоматику, і тільки про бригаду механіків газета мовчить — ані звуку! її «успіхи» такі, що скоріше можуть викликати зневіру, знизити настрій в інших, ніж запалити та захопити їх. І безперестанно, невідступно Козирєва мучило питання: «Що робити?»