Таємниця підземної галереї

Колін Володимир

На якусь мить замовкли. Знадвору долинали тривожні голоси втікаючих, а в цеху стояла тиша. На даху загупали чобітьми німці.

— Не минуло й місяця після зустрічі Антонеску з Гітлером, — нагадав механік Шербан.

— Пообіцяв йому нове гарматне м’ясо, — похмуро сказав Павло, його попелясті очі блищали ненавистю. — Треба затримувати, скільки зможемо, відправку цього каравану!

— Так! — погодився й Фаніка.

— Всі частини, яких не можна замінити готовими, а треба виточувати або відливати, повикидати в море! — радив далі Павло. — Там, де легко

впоратися за день, розтягуйте на тиждень. Тільки німецьких інженерів та шпигів Фраціли стережіться.

— Зрозуміло, — нетерпляче мовив Балабан. — Поки ми самі, давайте зіпсуємо, що зможемо.

Потиснули один одному руки. Поодинці вилазили з-під верстата і зникали в брамі.

— Фаніка, — шепнув Павло, — подбай про “Кармен”. Аж серце крається, коли подумаю про це судно…

— Все буде гаразд, — засміявся Фаніка.

Настала тиша. Всі розійшлися. Знадвору не було чути жодного голосу, тільки німці час від часу гупали по даху своїми чобітьми.

3. ПІДЗЕМНА ГАЛЕРЕЯ

Другого дня стало відомо, що румунські торговельні судна, а також грецькі, югославські, голландські і навіть корабель “Кармен”, які мали скласти отой горезвісний караван, зазнали несподіваної аварії. Звідусюди надходили повідомлення про якісь нові пошкодження, і одноденний строк, даний для закінчення генерального огляду та ремонту, навіть самі німці визнали нереальним. Відправку каравану одклали на десять діб. У порту пішла чутка, що це саботаж, бо чимало робочого часу було втрачено через фальшиву тривогу.

“Чи могли ми зробити тут більше?” — запитав сам себе Павло, обмірковуючи події останнього дня.

Більше — це означало зробити так, щоб судна взагалі не вирушили з порту, або ж, погано відремонтовані, не дійшли б до Одеси. Першого досягнути просто неможливо. Друге теж виключалося, бо кораблі мала приймати німецька комісія.

“Ні, нам не під силу було щось більше”, — відповів собі невдоволено.

Намагався не думати про судно “Кармен”, але перед очима все стояв сумний силует республіканського корабля, у трюмах якого везтимуть боєприпаси ті, проти кого він недавно воював.

“Дурниці”, — докорив сам собі Павло.

“Знаю, що дурниці, — відповідав, наче виправдовуючись. — На суднах “Кармен”, “Альба-Юлії” чи на “Каліопі” одні й ті ж боєприпаси, німецькі. А проте “Кармен” воював під червоним прапором…”

Наче частина його серця зосталася там, на кораблі, поміж дерева та заліза. Чомусь здавалося, що і його примусять стріляти в своїх.

На Фаніку можна покластися. Але чи пощастило йому що-небудь зробити?

Щоб позбутися цих думок, Павло вирішив пройтися. Місячне сяйво зливалося з мерехтливим світлом ліхтарів, і вулиці здавалися веселішими. Ступав поволі, вдихаючи прохолодне повітря, сповнене запаху водоростей і солі.

—

Спасибі тобі… — промовив хтось несподівано.

Павло здивовано озирнувся. Дівчина, яка стояла перед ним, показалась незнайомою. Та, розгледівши косі очі, юнак одразу пригадав її.

— Ти?

— Я…

Десь поблизу заграла катеринка. Звуки вальса лунали голосно, впереміж із скрипом і стогоном шарманки. Хазяїна не було видно, мабуть зайшов у якийсь двір.

— Навіть не знаю, як тебе звати, — мовив юнак і чомусь засміявся. — Мене, приміром, звати Павло…

— Я Султана.

Вона теж посміхнулася, показуючи білі зуби, — зовсім не схожа на ту перелякану дівчину, яку він бачив у корчмі. Висока, струнка, чорні коси, спущені на груди, обрамляли її лице, так що воно було наче намальоване і вставлене в раму.

— За що ти мені дякуєш? — здивувався Павло. І додав збентежено: — Вибач мені. Я не знав… тоді…

Він замовк, а Султана швидко проказала:

— Як за що?.. Відтоді батько вже не б’є мене.

Вони поволі йшли уздовж якогось паркана, заліпленого безліччю папірців. Одні з них давали вказівки про те, як треба поводитись під час повітряного нальоту, інші закликали остерігатися ворожих шпигунів. А навколо стояла чарівна місячна ніч, нестримно лунала мелодія вальса. Павла і Султану не цікзвили ні повідомлення, ні накази.

— Наше вам шануваннячко, — почули вони зненацька голос Агопа.

Бродяга вклонився, глузливо поцілував Свій вказівний палець, наче клоун у цирку.

— Який тебе чорт тут косить? Ніде без тебе не обійдеться, — засміявся Павло.

— Нині тут, завтра у Фокшанах, — відповів двозначно Агоп. І глянув на Султану: — А як це тобі дядько Чунту дозволив проходжатися по вулицях?

Павло нахмурився.

— Йди собі своєю дорогою, Агоп…

— Кінську шлею маршалові на шию, — сказав юнак зневажливо і відійшов. А потім обернувся і знову вклонився, як на сцені: — Наше вам шануваннячко! До побачення!

І поторохтів далі дерев’яними підошвами, насвистуючи мотив модної пісеньки.

Шарманка змовкла.

— Ти знаєш його? — спитав Павло.

— Та хто ж його не знає! — відказала Султана, знизуючи плечима.

Справді, його знали всі, і Агоп теж знав усіх. А що відомо Павлові про цього бродягу, окрім того, що він улітку ночує в кам’яному саркофазі біля “Башти м’ясників”, древньої руїни в Констанці, розкопаної якимсь вченим-археологом? Зовсім нічого.

“При нагоді треба розвідати щось про нього!” — вирішив юнак, глянувши на Султану,

— Мені вже пора додому, — скоро сказала дівчина. — Завітай коли-небудь до нас.

— Куди? В корчму?.. — здивовано запитав Павло, згадавши сутичку з Чунту.

— Ти ще не знаєш мого тата, — посміхнулась вона. — Та й я до останнього часу погано знала його… Заходь, їй-богу! Він сам тебе запрошує…

— Гаразд, я зайду, — відразу пообіцяв юнак. І відчув неймовірну радість.

Але той факт, що йому випадає нагода ще раз розпитати Чунту про Грігоре, не давав особливих підстав для втіхи.