Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— Де ж його двері? — лагідно спитав шинкар.
— Останні ліворуч, — відповіла неохоче, безтямно подавши руку, наче вже прощалася з світом. — Метелики, так, метелики, блискучі й мертві! — прошепотіла сумовито і, повільно відступивши назад, нечутно причинила двері.
“Слава богу”, — подумав Чунту, поспішаючи на те крило, де містилася кімната Горе.
Дошки вгиналися під його ногами і наче стогнали. Від фонтана віяло п’янкою прохолодою. Дійшовши в кінець коридора, корчмар визирнув у двір. Професор приніс звідкись гойдалку і вже колихався на ній, повернувшись лицем до фонтана.
Як і сказала Аделаїда,
В кімнаті стояла темрява. Корчмар одразу збагнув, що Горе затулив вікно, щоб не морочитися з цим потім, коли повернеться з гулянки. Отже, можна спокійно засвітити…
Чунту обвів поглядом кімнату. Хоч вона не дуже велика, але кожна річ стояла тут на своєму місці. Видно, Горе любить порядок. Залізне ліжко було вкрите килимом, на стіні висіла фотографія усміхненої Аделаїди, зроблена п’ятдесят років тому.
Шинкар хутко понишпорив під матрацом. Потім відчинив шафу, побачив дбайливо випрасувані сорочки, кальсони, хусточки та шкарпетки. Подивувався з багатства туалету перукаря. Зазирнув під аркуші білого паперу, якими були застелені полички. Щось пошукав під вицвілим килимом і в кахельній грубці. Тоді підійшов до столу, мить постояв і попрямував до полички на стіні, де висіла мандоліна, перебрав кілька книжок. Старі романи. Чунту уважно погортав їх. Між ними трапилася книжечка, на обкладинці якої був намальований пірат. Шинкар розгорнув її і аж засміявся.
Напевне, знайшов те, що йому було потрібно, бо одразу погасив світло, вийшов у коридор, замкнув відмичкою двері і поспішив до виходу.
— Ви вже йдете, пане Іонеску? — спитав професор, як тільки Чунту спустився вниз.
Надворі вже зовсім стемніло. Та Заня все сподівався, що той метелик знову прилетить, і терпляче ждав.
— Не можу більше чекати. Мій приятель, мабуть, десь затримався…
— Значить, його немає дома! Коли прийде, я скажу, що ви були, — мовив добродушний професор.
— Щире вам спасибі. Він дуже зрадіє, — відказав Чунту. І боячись, що дідок знову розпочне розмову, хутко пішов геть.
5. СЕКРЕТНА СЛУЖБА
Резидент констанцського відділу Секретної інформаційної служби Валеріу Клонару, трохи згорблений, кістлявий чоловік з жовтавим лицем хворого на печінку, нудьгував. По його очах кольору зів’ялого листя нічого не можна було розгадати навіть тоді, коли в них починали вистрибувати червонуваті вогники, наче мушки на заснулому плесі. Підлеглі, прослуживши, з ким багато років, так і не знали, що означають ці вогники, — злість чи веселість. А тому, перш ніж потрапити резидентові на очі, намагалися вгадати настрій Рекса. Це саме після п’ятнадцяти років спільного життя з Валеріу робила Елена Клонару, учителька природознавства ліцею імені принцеси Іляни, невеличка на зріст і повна, мов качка, жінка, що боялася навіть голосу чоловіка.
Мопс, єдиний приятель Клонару, вже четвертий з династії Рексів, добре розумів, коли треба ластитися, коли гавкати, а коли краще зовсім не привертати де себе і ваги.
— Якщо собаці минуло сім років, його списують на пенсію, — сказав Валеріу Елені кілька років тему, коли Рекс другий, шестимісячний годованець,
Дружина тоді ще не знала, що Валеріу тримає у себе на столі щось на зразок собачого календаря. Клонару вже через рік забув день свого весілля, але дату народження Рекса пам’ятав добре. З цієї нагоди він випивав за святковим столом пляшку шампанського, а пес, крім щоденної порції кісток, одержував великий шматок м’яса. Коли Рексові минало сім років, резидент вів його на берег моря і вбивав.
— Живі з живими, мертві з мертвими, — говорив Валеріу, повернувшись додому. І, сівши обідати, кидав кістки новому Рексу.
Мопс завжди був сірої масті. Дресирований разом з іншими поліцейськими собаками, він умів відшукати слід, ішов по ньому і, підкоряючись наказу резидента, стрибав на людину, хапав її за горло. На вулиці він ніс у своїй пащі нагайку, якою Клонару часто карав його. Без дозволу хазяїна нічого не їв. В кабінеті мовчки лежав біля резидентових ніг. Гарчав тільки тоді, коли в цьому була потреба.
Повертаючись від шефа гестапо Кремера, Клонару завернув у колишню боярську садибу, в якій уже не зосталося жодного дерева. Ніхто й не подумав би, що в цьому будинку міститься Секретна інформаційна служба.
Двері самі розчинилися перед Клонару, йому навіть не довелося дзвонити. Це свідчило про те, що хтось там вартував. Резидент опинився в холі, звідки на всі сторони розходились кабінети. Будинок зовсім не був схожий на якусь офіціальну установу. Килим на натертому до блиску жовтому паркеті, величезна фаянсова груба, стіл, флорентійські крісла, венеціанське дзеркало… Такий вигляд мав цей хол і тоді, коли весь будинок належав поміщикові, якому довелось продати його, щоб сплатити гроші, програні за одну ніч у казино. Ніщо не змінилося в домі з того часу, як тут розмістилася Секретна служба. Тільки вартовий, що тихо відчинив двері Клонару, ніяк не пасував до затишного холу цього будинку, де колись влаштовувались гучні бали й без кінця грали в покер.
Назустріч вискочив черговий агент Аргір, товстий рудий чолов’яга з чималою лисиною. Віддаючи честь, він не помітив нічого ні на жовтявому обличчі начальника, ні в його каламутних очах, в яких миготіли іржаві вогники. Тільки Рекс загарчав на нього.
— Вже прийшов? — спитав через хвилину якийсь комісар, прочинивши двері з свого кабінету.
— Гарчить, — шепнув агент, витираючи лоб картатою хусточкою.
В цю мить задзеленчав дзвінок.
— Матінко моя рідна! — затремтів од страху Аргір. Відчинив двері кабінету і, ледве переступивши поріг, виструнчився. Рекс знову загарчав.
— Поклич Джурку! — звелів Клонару.
Начальник говорив тихо, лагідно. Ніхто в світі не зміг би визначити по голосу, який у нього настрій.
Агент, усе ще не вірячи, що йому не дали в лику, хутко вислизнув. Коли зайшов до інспектора Джурки, лице його світилося радістю.
— Ну, як? — спитав той.
— Не знаю що й казати, пане Джурка… Рекс гарчить, але мені не влетіло, — відповів Аргір, дурнувато посміхаючись.
Інспектор нахмурився.
Низький і худий, косоокий Джурка був наче збитий з дощок та кілків. Підборіддя й ніс загострені, зуби дрібні й гострі, пальці довгі й тонкі, лікті та коліна теж гострі, і навіть туфлі він носив з гострими носками, хоч у моді вже були тупоносі.