Таємниця піратських печер
Шрифт:
— Та ти розумниця, Мочіто! — захоплено вигукнула дівчинка, заплескавши в долоні.
Маркос, що теж тішився з цієї сценки, нараз обернувся до близнят.
— На жаль, ми не зможемо взяти Мочіту, — сказав він. — Я забув написати вам, що в селищі заборонено тримати тварин, щоб не розносили різні хвороби.
— Що ж нам робити? — розгубився Пепе.
Маркос, засмучений своєю забудькуватістю, почував себе винним. Цуценя не могло зоставатися зі своїми друзями. Але куди його подіти?
Хлопчик почав гарячково шукати виходу і знайшов.
— Знаю! — зрадів він. — Я відведу Мочіту до дядька Мануеля, який живе на хуторі. — А щоб заспокоїти близнят, Маркос обіцяв, що після сніданку вони гуртом навіщають її.
— Отже, побачимось вдома, — сказав хлопчик і подався з Мочітою на хутір.
Діти зійшли крутосхилом з дороги і рушили до селища. Аліна була за провідника. Близнята йшли мовчки, трохи зажурені. Нараз Пако зупинився, вражений видовищем, до відкривалося перед ними.
— О! — вигукнув він здивовано. — Що то за будинки?
Пепе й собі поглянув уперед і став, зачудований. Серед рівнини, поміж одноповерхових споруд, виділялося з десяток яскраво пофарбованих будинків цілком сучасного вигляду.
Брати були в захваті. Крихітне місто серед степу! Розміщені вкупі будинки іскрились на сонці, нагадуючи різноколірні крейдяні палички.
— Отут я й живу, — пояснила Аліна, вдоволена тим враженням, яке справило на її друзів селище. — У тому жовтому будинку, найгарнішому на весь Гуанабай.
Розділ II
АЛІНА ЩОСЬ ПРИДУМАЛА
Тітка Хосефіна, невисока й моторна, як і її донька, радо зустріла гостей.
— Приїхали нарешті! — вигукнула вона розчулено, щойно близнята переступили поріг, і кинулась їх обіймати та цілувати. — Та й вигнало ж вас за рік — геть парубками стали!
З неприхованою гордістю жінка показала їм своє нове помешкання, а особливо — давно вимріяну кухню з холодильником.
— Все як у місті! — здивувався Пепе.
Господиня завела хлопчиків до кімнати Маркоса, що мала бути їхньою спальнею. Одна із стін була поклеєна фотографіями спортсменів. Це дуже сподобалось Пако.
— Речі складіть в оці дві шухляди, — показала вона. — Будуть вашими… Ну, гаразд. Я сьогодні вихідна, то треба попоратись по господарству.
Хосефіна вийшла. Тут нагодився Маркос, і діти вирішили сходити на ферму, де на них чекав Селестіно.
— Тато хотів, щоб ви відразу зайшли до нього, — сказав хлопчик.
Вузенька дорога бігла через селище й тяглася далі по зеленій рівнині. Четверо дітей прямувало до білих корпусів, що бовваніли ген-ген попереду. Почало припікати в спину. Маркос та Аліна, здавалося, не помічали цього, в близнятам був до вподоби жаркий дотик сонця. Воно обіцяло їм привільне життя й розваги.
— Не таким мені уявлялося життя на селі,— почав був Пепе, озираючись на високі будинки, і затнувся. — Я хотів сказати, що на село це мало схоже… Словом, ви мене зрозуміли.
— Я радий, що людям тут добре живеться, — підтримав брата Пако. — Але хочеться побачити бодай трошки… незайманої природи. Чи нема тут місця, де б можна було побігати, полазити по деревах…
— Це від тебе не втече. Ось підемо до мого дядька Мануеля, — перебив його Маркос, — то й подряпаний ходитимеш, і сам зриватимеш манго з дерева.
— Послухай-но, Пако, — озвалась Аліна. — Ми ж можемо попросити тата, щоб він повів нас на узбережжя і…
Дівчинка раптом змовкла, очі в неї загорілися, вона на радощах заплескала в долоні й почала підстрибувати. Решта дітей стояли й з усмішкою поглядали на неї.
— Що ти придумала? — спитав Маркос, який добре знав її вдачу.
— Я таке придумала! Таке!.. — Аліні навіть дух перехопило. — Тепер тато не відбудеться обіцянками Ура!
— Та кажи вже! — допитувався Пако. — Ти тільки те й робиш, що стрибаєш і стрибаєш, а не поясниш.
— Є одне прегарне місце, де я давно хотіла побувати. А вам тато не відмовить. Ура! Ура!
— Де це, Аліно? — запитав брат.
— Хіба ти забув, — по-змовницькому почала дівчинка, — що там — між отими горами? — і показала вдалину.
— Справді,— усміхнувся Маркос. — Непогана ідея! — І обернувся до друзів. — Певний, що вам сподобається.
— Що ж це за місце? — спитав заінтригований Пако. — Скажеш ти чи ні?
— У-у-у-у-у-у, — загула дівчинка, потішно імітуючи завивання вітру. — Ми підемо до Піратських печер.
Ця назва подіяла на близнят, як магічне слово. Піратські печери! Було тут щось таємниче, привабливе і бентежне. Повіяло старовиною, незвіданим і передчуттям пригод.
Безліч планів зароїлося в їхніх головах. Вони вже уявляли собі, як оглядатимуть гроти, печери, блукатимуть у їхніх лабіринтах.
— Піратські печери, — повторив Пепе. — А чому вони так називаються, Маркосе?
— Та кажуть, що туди навідувались пірати.
— І що там заховано скарб! — втрутилась Аліна. — Скарб захований десь на узбережжі!