Таємниця піратських печер
Шрифт:
Авто звернуло на нову широку асфальтівку, проїхало нею трохи, а потім збочило на погано второвану грунтівку. Проте Омар не зменшив швидкості, і дітей підкидало так, що, здавалося, душу витрясе. У Аліни було лиш одне на думці: швидше б уже доїхати.
— А ви не тутешні? — спитав Омар, придивляючись до близнят у люстерко, прикріплене перед ним.
— Ні, ми тут гостюємо, — відповів Пепе.
— Я теж, — сказав чоловік. — Допомагаю дядькові.
— А Белісаріо досі не надумав перебиратись до селища? — поцікавився Маркос.
— Де там! — затявся старий. — Я вже йому казав і про кухню, і про телевізор, меблі. І що не треба буде воду носити, і що лікар поруч. Та дарма. У свої сімдесят п’ять років він неначе приріс до землі. Каже, що вона йому нелегко дісталася. Революція дала землю, і він не збирається від неї відмовлятись. Словом, не хоче переїздити. І переконати його несила.
— Річ у тому, що землю легше обробляти спільно, та й врожаї вона тоді дає більші,— розважливо промовив Маркос. — Одного дня Белісаріо зрозуміє це і зважиться на переїзд.
— Та він швидше помре, ніж згодиться, — посміхнувся Омар.
Діти сиділи мовчки. Авто мчало дорогою, підстрибуючи на вибоях, та чоловік і не думав стишити швидкість. Малих пасажирів добряче кидало на сидінні.
— Я тут житиму якийсь час, то мені треба стати на облік в уповноваженого мілісіано [2] , — сказав чоловік і спитав Маркоса: — Твій батько мілісіано?
— Авжеж.
— От і добре. Якось заїду до нього. А отут я вас висаджу. Мені праворуч, а вам — прямо.
2
Мілісіано — член озброєних підрозділів, що складаються з цивільного населення, для захисту батьківщини від зовнішньої інтервенції.
Діти вийшли. Авто понеслося далі, підстрибуючи на вибоїстій дорозі.
— Доїхали нарешті,— з полегкістю зітхнув Маркос і рушив уперед. Друзі пішли за ним.
За годину діти сиділи під манговим деревом. Земля навколо них була всіяна лушпинням. Мочіта лащилась до кожного з них, але найбільше — до Пако. Цуценя плигало біля нього, гавкало, ставало на задні лапи — прямо не знало, що робити на радощах.
— Ну, що, вдоволені? — спитав Маркос близнят. — Полазили по деревах, з’їли стільки…
— Я вже стомився зривати манго для цього дівчиська, що саме боїться вилізти на дерево, — зневажливо поглянув Пако на Аліну.
— Що? Я, боюсь? Дивися, ти… — насувалася дівчинка на близнюка, та раптом послизнулася на лушпинні й упала.
Усі, навіть сама Аліна, розреготалися. У цю мить від оселі почувся чийсь голос. Діти обернулися й побачили стару сиву жінку, яка скликала курей і кришила їм хліб з великого глека.
— Це моя бабуся, — сказала Аліна, не встаючи з землі.— Ходімте до неї.
Діти підійшли до старої, яка присіла на ослінчик і далі кидала крихти хліба. Аліна та Маркос поцілували її. А Мочіта кинулась до курей, і ті перелякано закудкудакали й порозбігалися. Цуценя загавкало на них і ще більше налякало, бо, хоча на хуторі й були собаки, але жоден з них не мав такої звички.
— Бабусю, — сказав Маркос. — Це наші друзі. Вони приїхали погостювати до нас.
— Здоров був, Атанасіо! — звернулась вона до Пепе. — Де ви вже побували? Ходили в Герменгільдо до гаю?
Маркос і Аліна перезирнулись. Батько їм колись розповідав про те місце. Ще хлопчиком він бігав туди разом з Мануелем. Але того гаю вже давно нема. Бабуся через свій похилий вік плутала різні часи, людей, і подеколи немов опинялась у минулому.
— Ні, бабусю, — сказав Маркос. — Ми збираємось завтра піти на узбережжя і заночувати в печерах.
— Еге ж, там гарно, — згодилася стара і знову заходилась годувати курей. — У дитинстві мій дід Бернардіно водив мене туди не раз. Ми ловили рибу в Індіанській бухті.
Почувши це, Пепе насторожився. Індіанська бухта! Може, й справді на узбережжі жили індіанці? Він уже міркував про це. І коли є місце з такою назвою, то це повинно означати, що воно було заселене аборигенами. Схоже на те, що він знайде там старожитності. Хлопчик так захопився цією думкою, що не втримався від запитання:
— Бабусю! А там, у печерах, жили індіанці?
— Атож. Дід Бернардіно розповідав мені, що їх там було дуже багато. Знаєш, як те місце називається? Гуанабай. А так звали тутешнього індіанського вождя, який боровся проти іспанців, доки його не взяли в полон і спалили на вогнищі. Так-так… Гуанабай.
Пепе розхвилювався. Його здогад підтверджувався: індіанці там жили. Отже можна щось знайти: шліфоване кам’яне знаряддя, якийсь посуд абощо.
— Бабусю, — почав він. — І в цих печерах…
— А чого це ви так цікавитесь узбережжям? — замислилась бабуся. Потім пильно подивилась на кожного, і на її обличчі з’явилась зловтішна посмішка. — Хочете знайти скарб? Чи не так? — спитала вона зненацька.
Розділ IV
СКАРБ
Пако аж стрепенувся, почувши слово «скарб», і почав уважно дослухатися до розмови. Невже це правда?
— Та ні, бабусю. Ми збираємось на прогулянку, — лагідно відказав Маркос.
Стара глузливо посміхнулась і стулила повіки, які стали немов ще двома зморшками на її покарбованому літами обличчі.
— На прогулянку? Я добре, знаю, що ви шукатимете, — запевнила вона, збагнувши наміри свого праправнука. — Скарб Піратських печер. Ці шибеники не такі й дурні. Ще б пак! Вони довідались, що на узбережжі… Але ні. Я нічого не скажу з того, що мені оповідав дід Бернардіно. Це таємниця.