Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
Але воду викачати так і не пощастило.
— Повік собі не прощу! — схвильовано говорив Сергєєв, крокуючи по кабінету Денисова. — Тільки сьогодні мені спало на думку: адже план був рукописний, саморобний, унікальний! А на книзі — екслібріс приватної бібліотеки якогось там археолога: чи то Геніке, чи то Генцке. Тепер зрозуміло, чому в інших примірниках ніякого плану немає! Господар книги просто вклеїв його у свій екземпляр. І тепер усе втрачено. Спробуй
— Ну годі, годі тобі каратися, — співчутливо сказав Денисов, переходячи на «ти», що траплялося останнім часом досить часто — спільна праця зблизила їх.
Лихо, справді, велике, але це ще не катастрофа! Може, і план знайдемо, а ні — то і без нього будемо шукати. Доведеться тільки почекати, поки зможемо використати більш серйозні засоби. А рота тим часом попрацює, пошукає. До речі, чув — оце вже справжнє лихо: два солдати пропали! Припускають, що вони кудись самі полізли за нашою кімнатою. І не повернулись. А ти говориш — план. Треба будь-що людей розшукати!
Розшуки солдатів тривали. Одержавши у саперному батальйоні акумуляторні ліхтарі і наказавши видати з ротного запасу плавальні прогумовані костюми та рятівні пояси, капітан Амелін разом з Павловським вранці полізли у підвал.
Вода піднялась майже під стелю, але більше, очевидно, не прибувала. Уважно оглядаючи все навколо, командир роти і сержант попливли. За Павловським тяглася на вірьовці, чіпляючись за підлогу, залізна «кішка».
— Товаришу капітан, дивіться — тут іще ходи, у різні боки! — вигукнув сержант, піднімаючи ліхтар. — Бачите?
— Бачу, Аж… аж п'ять! Треба перевірити. Пливімо туди.
Вони заглибилися в темний коридор, тримаючись один за одним, щоб не заплутати вірьовки. А втім, далеко плисти не довелося, вірьовки натяглися, а це означало, що там, нагорі, моток розкрутився до кінця.
— Так. Схоже на те, що не знайдемо, — прошепотів Павловський. Капітан промовчав. Вони зупинилися, повільно рухаючи ногами, щоб слабка течія не віднесла їх назад.
Раптом щось темне і велике з'явилося попереду. Ледве посувалося вздовж стіни, зупиняючись біля кожної вибоїни. Амелін спритно відстебнув од пояса «карабін» з прив'язаною вірьовкою і, наказавши Павловському лишатися на місці, поплив назустріч темній плямі. Не встиг він проплисти й кілька метрів, як Павловський побачив: на широкій дошці лежало щось дивне, безформне.
— Дивіться, товаришу капітан! — вигукнув сержант.
— Бачу. Швидко оглянути!
Піднімаючи фонтани води, Амелін і Павловський кинулися вперед.
— Вони!
— Живі, — з полегкістю зітхнув капітан.
Розділ сьомий
НЕВДАЛА РОЗМОВА
«Я, Бернгардт-Отто-Густав фон Лаш, який народився у Верхній Сілезії 12 березня 1893 року, генерал від інфантерії, колишній комендант міста і фортеці першого класу Кенігсберг, нині перебуваючи в ув'язненні за вироком військового трибуналу у Ленінграді, настійно вимагаю від радянських властей, які тримають мене під вартою…»
— Чергова кляуза, — гидливо сказав начальник табору військовополонених, відкладаючи сторінки, списані вугластим нерозбірливим почерком. — Скільки ще цей Лаш настрочить таких скарг за час свого ув'язнення! Як день, так і нова вигадка, претензія. І все — дрібниці. То пересолений суп, то вода для гоління була не такою гарячою, як хотілося б його превосходительству. Ну й випала ж нам доленька морочитися з цим типом.
— Справді, товаришу полковник, — підтвердив співбесідник, невисокий майор з шрамом на чолі. — І умови ж які: годують немов у ресторані, прогулянки не обмежені, денщика йому зберегли, окрема кімната, книги, вільне листування. Покатували б його, як нашого Карбишева…
— Нічого не поробиш. Доведеться знову розглядати скаргу. До речі, Лашем останніми днями зацікавилися товариші з Калінінграда. Мені дзвонили з міністерства, переказували прохання Калінінградського обкому влаштувати побачення Лаша з Паулюсом. Треба дозволити. Нехай поговорять. Кажуть, Паулюс має поставити Лашу кілька важливих запитань.
— Не використано ще таку значну можливість, як розмова з Лашем, — задумливо сказав Денисов.
— Так, цей вовк може дещо знати.
— Звичайно. Але спробуй витягти з нього слово… Добром не скаже, я вже його знаю, — промовив Сергєєв.
Олег Миколайович і справді знав Лаша — йому доводилося зустрічатись і навіть розмовляти з колишнім комендантом Кенігсберга.
Було це так.
Наші війська готувалися до штурму.
Щоб уникнути зайвого кровопролиття, маршал Василевський за дорученням Ставки неодноразово звертався у ті дні до Лаша з пропозицією капітулювати. Але начальник Кенігсберзького гарнізону упирався: дуже вже напруженою була обстановка, фюрер погрожував смертною карою тим, хто насмілиться відступити хоча б на десяток метрів. І Лаш упирався. Нічого іншого йому не лишалося робити.
Вдень і вночі по дорогах до Кенігсберга йшли машини. Вони підвозили нашим частинам і з'єднанням снаряди, міни, гранати, набої, зброю і спорядження для особового складу штурмових груп. На учбових полях, де точно відтворювалася оборонна система гітлерівців, завершувалися полкові і дивізійні тактичні навчання. Досвідчені сапери інструктували піхоту. Офіцери виходили на останні рекогносцировки. Штаби складали бойові накази і розпорядження. Похідні кухні готували «посилені» обіди і вечері. Політпрацівники роз'яснювали бойове завдання.