Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
— Об-лас-на біб-ліо-тека.
— Пробачте, докторе, — обернувся Олег Миколайович. — Я не зрозумів вас.
— Нічого, товаришу Сергєєв. Я просто прочитав напис на фасаді цього будинку. Колись тут був міський архів і Будинок радіо. Тепер бібліотека…
— І редакція газети «Калининградская правда».
— Дуже добре. Спасибі вам, — і Штраус рвучко потиснув руку своєму супутникові. — Спасибі вам усім, товаришу Сергєєв. Тепер я повністю вірю, що Кенігсберг буде відроджений. Ні, не так. Я вірю, що новий Калінінград буде значно
Вони минули площу Перемоги, подивилися на широкі вітрини універмагу в колишній ратуші і виїхали на Житомирську.
Тут настрій у доктора, здається, зіпсувався. Обабіч вулиці тяглися, як і в перші післявоєнні роки, високі стіни зруйнованих будинків, що встигли прорости молодими деревцями. І тільки де-не-де мелькали поодинокі будинки або просто відбудовані кімнати — одне-два вікна на тлі обгорілої цегли.
— А тут? Тут, мабуть, нічого вже не зробиш, — чи то спитав, чи то просто вголос відзначив Штраус.
— Якщо говорити про відбудову, то й справді тут нічого не зробиш, — відгукнувся Сергєєв. — Ми це чудово розуміємо. Будемо споруджувати все заново. Приїдете років через п'ятнадцять — ви цих місць не впізнаєте, товаришу Штраус.
На площі Героїв — колишній Парадеплац — вони завернули ліворуч і майже відразу опинилися перед будинком університету.
Знову з непокритою головою стояв доктор Штраус перед стінами, в яких пройшли його студентські роки.
Університет, як і все навколо, дуже потерпів у дні війни, але доля його виявилася все-таки кращою, ніж багатьох сусідніх будинків. Обидва фасади і торцеві стіни майже не змінили свого вигляду, лише кілька статуй злетіло з фронтону і гребеня даху та завалилися в окремих місцях міжповерхові перекриття.
— Що тут написано? — спитав Штраус, показуючи на синю табличку, прибиту до колони. — Перекладіть, будь ласка. Я погано розумію по-вашому.
— З задоволенням, докторе. «Розбирати суворо забороняється. Будинок підлягає відновленню».
І знову доктор вдячно потиснув руку Олегові Миколайовичу.
Вибраний Сергєєвим шлях давав Штраусу можливість бачити весь старий центр міста. Вчений ледве впізнавав його.
— Тут стояв оперний театр, — задумливо згадував доктор, дивлячись на руїни будинку, — Кенігсберзька опера… На її сцені співала партію Леонори славнозвісна Ліллі Леман, тут Адальберт Мацковський грав Гамлета. І ось що лишилося від опери…
Під колесами машини загуркотіли залізні плити розвідного мосту.
— Пам'ятаєте набережну Хундегат? — спитав Олег Миколайович.
— Звичайно. Як вона тепер називається?
— Мала набережна. Але залишилася, як бачите, тільки назва та води Прегеля.
Штраус глянув праворуч.
— Пам'ятаю… Тут були старовинні склади. Кожний мав свій герб на кам'яній плиті: бог торгівлі Меркурій, жінка з грудним немовлям, кит, що випльовує пророка Йону з свого черева, пелікан, який роздирає власні груди, щоб нагодувати малят, — емблема одвічної самопожертви… До речі, товаришу Сергєєв, можна мені поставити вам одне трохи делікатне запитання?
— Будь ласка. Я до ваших послуг.
— Мені хочеться спитати вас ось про що. Чого це ви та й інші російські товариші, з якими мені доводилося розмовляти, не тільки не приховуєте від мене всіх руйнувань, а навпаки, наче залюбки показуєте їх? Адже ви, мабуть, знаєте, який шум учинився з приводу цих руїн, скільки докорів, наклепів, скільки бруду ллють усякі там «Спілки за повернення у Кенігсберг» та інші організації профашистського напрямку.
Якусь хвилину Сергєєв мовчав.
— Чому ми не приховуємо руїн Калінінграда? Тому, що вони не з нашої вини, не ми призвели місто до такого стану, не ми затівали війну. Це головне. А крім того, коли вже тепер господарями стали ми — навіщо нам приховувати, з якими труднощами доводиться відбудовувати, відроджувати, наново створювати місто? Нехай усі побачать, яке нам дісталося господарство. Хай побачать, що ми з нього незабаром зробимо. Думаю, що через кілька років ми не згадуватимемо про руїни. У нас буде інший метод порівняння: ось який був старий Кенігсберг до війни, і ось який став наш новий Калінінград тепер. Я певен — порівняння буде на нашу користь!
— Я дуже вдячний, що ви мені показали місто, — тихо сказав Штраус.
Машина, обережно лавіруючи між купами щебеню, виїхала на. площу перед зруйнованим кафедральним собором.
— А могила Канта? Вона, мабуть, не збереглася? — знову, звертаючись чи то до самого себе, чи до співбесідника, сказав доктор.
Олег Миколайович обережно взяв його під руку:
— Ходімте.
Вони вибралися через проріз вікна на лівий бік собору,
Професор скинув капелюх. Сергєєв одійшов.
… Суворі чотиригранні колони рожевого граніту підтримували плоский дах мавзолею. Знизу ці колони були оперізані масивними металевими гратами старовинної роботи. Вузька хвіртка була трохи відчинена, і Оглянувшись на Сергєєва (той кивнув: «Прошу, будь ласка!»), Штраус трьома східцями піднявся до могили.
Вирізьблений з суцільної брили сірого каменю гостроверхий саркофаг лежав на постаменті з чорного мармуру. Над ним, на гранітній стіні лаконічний напис: «Еммануїл Кант». Трохи вище — табличка з російськими літерами.
— Тут написано, — не чекаючи запитання, сказав, підійшовши ближче, Сергєєв, — тут написано: «Могила Канта. Охороняється державою».
Вони постояли мовчки. Потім Штраус промовив:
— Я безмірно зворушений ставленням радянських властей до пам'яток нашої культури, особливо до могили Канта! Я знаю, що ви не поділяєте його філософських поглядів. Тим більше разючий ваш справжній гуманізм, тим він дорогоцінніший. Спасибі, товаришу Сергєєв.
— Ну, мені нема за що, професоре, — зніяковіло відповів той.