Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
Поряд Сергєєв прочитав іще одне повідомлення — Маргарита Тинківської з міста Галле:
«Я виросла в Кенігсберзі і знаю, можна сказати, кожний куточок міста. Бункер, про який йдеться у статті, може бути тільки бункером, що містився під Буттербергом.
Якщо дивитися з боку замка наліво від Штайндамм у напрямі до Нойросгертерської кірхи, то там містився великий бункер, який у 1943 чи 1944 роках був значно розширений. Під час англо-американського повітряного нальоту 30 серпня 1944 р. вхід до бункера був завалений зруйнованим куполом дзвіниці Нойросгертерської кірхи. Я сама не була у бункері, але мої знайомі, що ховалися там під час нальоту, змушені були вибиратися звідти через інший хід».
«Знову цей бункер, — міркував Сергєєв. — Просто якесь зачароване коло! Всі говорять про нього, багато хто його бачив, а ми ніяк не можемо навіть приблизно знайти місце, де він був».
А через кілька днів Олег Миколайович прочитав у журналі
«ДЕ ПОДІЛАСЯ ЯНТАРНА КІМНАТА?
Бажанням допомогти відповісти на це запитання пройнятий кожний із численних листів, одержаних нами із Сходу і Заходу Німеччини, із соціалістичних і капіталістичних країн. У листах міститься багато відомостей, що вказують сліди, по яких варто іти. Але і в цьому нам потрібна допомога.
В одному листі, наприклад, сказано, що якийсь Манн, столяр, служив у свій час у Кенігсберзькому музеї мистецтв і відповідав за технічну сторону перевезення музейних цінностей!
Ми просимо пана Манна відгукнутися, якщо цей заклик дійде до нього. Одночасно просимо всіх, хто знає про долю чи місцеперебування пана Манна, повідомити про це нас».
Словом, журнал робив свою добру справу, листи надходили, їх друкували, вивчали. І ставало все більш очевидним, що розшуки треба продовжувати ще наполегливіше і енергійніше.
Записки Рудольфа Рингеля.
«Я хочу спробувати розповісти про все, що довідався від свого батька про янтарну кімнату.
Мій батько, Густав-Георг Рингель, народився 18 серпня 1905 року. Професії не мав. До 1931 року працював у різних місцях. У 1931 році його висунули на керівну політичну роботу у місцевій групі НСДАП Шльосс-тайх. [22]
Під час перевороту 1933 року він перейшов з СА до СС, де служив і під час війни, [23] коли він перебував у особливій групі військ, підпорядкованій безпосередньо головному управлінню імперської безпеки. На кінець війни він був у чині оберштурмбанфюрера, мав нагороди.
Вдома батько був нестерпний, завжди прискіпувався до моєї матері і бабусі. Фактично він з нами не жив, а тільки час від часу приходив додому (Єгергофштрасе, 13). Якось у домі гауляйтера Коха, якого батько вважав своїм названим братом, він побив мою матір за те, що вона не вступила до партії. Того вечора мати вигнала батька, і він остаточно переїхав жити на Шарнгорстштрасе, 24. Це було в 1940 році.
У 1944 році під час бомбардування завалився наш будинок, і ми змушені були переїхати на квартиру батька, в яку він все одно майже ніколи не заглядав. У грудні 1944 року ми переселилися до Єльстербург-Фогтланда. В лютому 1945 року, коли впав Кенігсберг, батько несподівано з'явився, говорячи, що вибрався з Кенігсберга на підводному човні.
Під час війни батько захворів на туберкульоз, подав прохання про пенсію і одержав її. Його ставлення до мене трохи покращало, але з матір'ю він так і не помирився.
Приблизно за місяць до смерті батько розповів, що в останні дні перед залишенням Кенігсберга він нібито брав участь у захованні різних цінностей. Говорив про церкву у Кнайпгофі, про пасаж на Кенігсштрасе, про Ластадіншпейгерн та інші місця, яких я, природно, вже не можу пригадати.
Між іншим він згадував також, що янтарну кімнату, частину колекції янтарю і військовий архів було перевезено в бункер № 3 на Штайндамм. На моє запитання, де розташований бункер, він тільки посміхнувся і відповів, що мене це не стосується, я ще малий і дурний, щоб це зрозуміти. Розмова на цю тему відновлювалася ще кілька разів, але батько ставав раптом мовчазний, і бесіда обривалася.
Помер батько 17 жовтня 1947 року. Він не залишив нічого, крім одного коштовного каменя, який є у мене. Приблизно в січні чи лютому 1948 року я знайшов у підвалі книгу, в якій були надруковані на тонкому папері другі примірники наказів і донесень про їх виконання. Тут у двох записах згадувалося про вивезення янтарної кімнати. Поступово все це забулося.
Тільки на початку 1959 року, коли в журналі «Фрайє вельт» з'явилася стаття про розшуки янтарної кімнати, я знову пригадав розповіді батька, а також знайдені записки, У цей час на нашому підприємстві були товариші з райкому СЄПН, вони мені порадили про все негайно повідомити.
Тому я написав цей лист до редакції «Фрайє вельт». Незабаром з Берліна до Єльстербурга приїхали співробітники журналу, і я розповів їм, що знав. Через деякий час мене запросили до Берліна, а потім до Радянського Союзу. Я з радістю прийняв запрошення, сподіваючись хоч в якійсь мірі загладити те непоправне, що зробив мій батько.
Рудольф Рингель.
Додаю кілька документів».
22
НСДАП —
23
Переворот 1933 року — фашистський путч, який закінчився загарбанням Гітлером влади; СА — штурмові загони гітлерівської партії; СС — спочатку так звані охоронні загони, потім спеціальна організація по винищенню всіх, кого фашисти вважали небажаними. Міжнародний трибунал визнав СС злочинною організацією, яка винищила мільйони невинних людей.
«Оберштурмбанфюрерові Рингелю
Передбачається, що незабаром у Кенігсберзі буде проведено операцію «Грюн». Тому Вам необхідно здійснити акцію янтарної кімнати і доставити цю кімнату у відомий Вам Б. Ш… Після проведення операції входи, як домовлено, замаскувати, якщо будинок іще зберігся — висадити його в повітря.
За невиконання наказу Ви повністю відповідаєте. Після виконання повернетесь до відомого Вам пункту, де Вас зустрінуть, або одержите дальші вказівки».
Підпис нерозбірливий.
«До головного управління імперської безпеки.
Наказ виконано. Акцію янтарної кімнати закінчено. Входи, згідно з наказом, замасковано. Вибух дав потрібні наслідки.
Георг Рингель».
«Передано керівникові транспорту 30 ящиків з плитами янтарю і ящики колекцій янтарю згідно з наказом головного управління імперської безпеки».
Підписи охорони.
Нижче:
«Транспорт прийняв
Георг Рингель».
Рудольф Рингель приїхав до Калінінграда влітку 1959 року. Щиро, від усієї душі він намагався допомогти розшукати «бункер № 3». Але не зміг.
— Це не те місто, яке я знав, — заявив Рингель. — У моїй пам'яті залишилися руїни, завали, темні, похмурі будинки, іноді освітлювані загравами пожеж, перелякані люди. А зараз усе цвіте, юрми життєрадісних радянських громадян на вулицях, повсюди рух, життя, ріст… Ні, я не впізнаю міста.
Чим далі йшли розшуки, тим частіше Сергєєву спадало на думку, що вже не тільки янтарна кімната цікавить його в цьому зруйнованому і відродженому місті, але й саме воно, все це місто, у відбудові якого Олег Миколайович брав діяльну участь, дороге йому. Сергєєв жив цим новим містом, бачив його перед собою, кожної години думав про нього. Правда, нове, чудове місто існувало поки що головним чином в його уяві.
Архітектори вміють уявити навіть те, що існує лише в лініях креслення. Сергєєв бачив відновлене місто так реально, ніби воно вже існувало. Не раз, було, лазив він. Із своїми помічниками по руїнах і, стомлюючись, сідав на купу цегли.
— Про що замислилися, Олегу Миколайовичу? — запитували його.
Він відповідав задумливо:
— Тут дуже жвавий автомобільний рух, на розі неминучі простої — це погано.
Співбесідники дивувалися:
— Автомобільний рух? Де?
Сергєєв ніяково посміхався:
— Я думав про нову вулицю, яка пройде по цих місцях. Уявіть собі: високі будинки, перехрестя двох магістралей, жодних бічних відгалужень — скільки газу і кіптяви напустять ці машини! Потрібні майдан і сквер, щоб створити простір і забезпечити приплив чистого повітря. Як ви вважаєте?
І всі ці думки про місто жили в ньому одночасно з думками і турботами, пов'язаними з розшуками янтарної кімнати.
І ще одне турбувало Сергєєва. Ганна Костянтинівна, найдорожча йому людина, все ще жила у Ленінграді. Вважалося, що виїхати їй перешкоджають сімейні обставини — батьки, яких важко взяти з собою до Калінінграда, бо вони, як і більшість людей їхнього віку, та ще й після блокади, були слабі і немічні. Але насправді існувала ще одна причина, про яку у родині знали, хоч не згадували. Ганна Костянтинівна не хотіла покидати Ленінград, з яким у неї так багато було пов'язано. «Знайде янтарну кімнату — і повернеться», — думала вона про чоловіка.
Це було дивне сімейне життя — вони зустрічалися під час відпустки чи відряджень: «Іду у відрядження до жінки», — жартуючи писав Сергєєв. У цьому жарті була гіркота, Ганна Костянтинівна відчувала її, але намагалася вдавати, що нічого не помічає.
Нарешті Сергєєв написав дружині різкого листа. Довго носив його в портфелі, не відсилаючи, — знав, що лист завдасть дружині болю.
А на третій день після того, як лист було одіслано, прибула телеграма: «Зустрічай, їду». Ні ласкавого слова, ні привіту. Номер поїзда і вагона — більше нічого. Сергєєв угадував у кожному слові невисловлений докір, образу і біль — нелегко було Ганні Костянтинівні прощатися з улюбленим містом. Але, прочитавши телеграму, він зітхнув глибоко і з полегкістю. Нехай приїздить незадоволеною, засмученою, непривітною — все це не має значення, настрій зміниться — аби приїхала!