Таємниця зміїної голови
Шрифт:
Ось він, сховок Михайла Ружича!
Затамувавши подих, хлопець засунув туди руку, не боячись чомусь жодної пастки. Пальці намацали щось тверде. Потягнули до себе.
— Оп! — вирвалося в Данила.
Від хвилювання здригнулася рука. Мало не впустила знахідку.
Та все ж таки втримав її хлопець, стиснув у руці, котра враз стала вологою від поту.
— Є!
Всі відразу оточили Данила, штовхаючись та ледь на збивши його з ніг. Вухо присвітив, Лановий обережно розтиснув долоню.
На ній лежав невеличкий, схожий на неправильної форми яйце, гранований камінчик. Наче скляний, але не зі скла — це точно. В світлі ліхтарів тьмяно блиснув, наче підморгнув. Данило покрутив знахідку в руці, взяв за пласкі боки, повернув до себе. Якщо тримати так, то камінь справді нагадував приплюснуту зміїну голову. Лиш жала не вистачає.
Нічого не розумів Данило Лановий у діамантах. Та й жоден інший на цьому не розумівся.
Але зараз кожен готовий був зізнатися як один одному, так і собі, а заразом — усьому світові: нічого гарнішого в своєму житті ніхто з них ще не бачив.
Розділ 30
У якому наші герої потрапляють у засідку та розуміють, хто насправді хотів украсти діамант
Скільки часу вони отак стояли, навіть Данило зі своїм годинником не зміг би сказати. Ні тепер, ані потім. Та він перший труснув головою, мов проганяючи від себе чари, котрі випромінював у світлі ліхтариків діамант. Ну, чи йому здалося, що випромінював…
— Так, — відказав діловито. — Ми тут лишаємось?
— Ще чого! — вигукнув Льонька. — Давай назад бігом! Ото дівкам покажемо!
— Дівкам не дівкам, але одному з нас цей камінь, ох, як допоможе в житті, — Данило легенько тицьнув ліктем Богдана в бік. — Тоді не стоїмо, погнали. Хто понесе?
— По черзі! — вирвалося у Вуха. — І взагалі — куди ми оце щастя подінемо? В міліцію?
— У тебе міліція вдома, — зауважив Данило. — Ні, тут треба якийсь інший хід… Звісно, поставити твого батька до відома треба. Але я б уже дочекався і мого. Вони з Вороненком точно знають, як краще діяти. А про те, хто понесе… Справді, давайте по черзі. Так правильно буде, ми ж його разом знайшли.
Коли вийшли, Богдан із Льонькою заштовхнули старі меблі назад до «кімнати страху». Як повернути стіну в первісне положення, ніхто не знав. Данило хотів спочатку стукнути по малюнку троянди знову. Та вчасно зупинився: зараз на його місці зяяв досить вузький та глибокий отвір і з цим уже він вирішив розібратися пізніше. Все одно доведеться повертатися сюди. Лановий-старший це все точно мусить побачити.
Та й навіщо тепер зачиняти за собою двері. Таємницю розгадано, розбійницький скарб — ось, глибоко в кишені штанів.
З таємного підземелля назад у парк повернулися швидко. Шлях уже знайомий. Вибравшись на поверхню, замружились від яскравого сонця. Навіть думки ні в кого з чотирьох не виникало раніше: до сонця, виявляється, теж часом доводиться звикати. Тільки тепер подивився Данило на циферблат свого годинника. Нічого собі! Скоро полудень!
— Слухайте, ми ж там, у темряві, години чотири пробули! — повідомив він.
— Я-то думаю: чого це так їсти хочеться! — вигукнув Богдан. — Льонько, вивалюй свої сухарі!
Гайдамака витрусив наплічник на траву. Хлопці нарешті могли глянути один на одного — і дружно засміялися. Навіть стали тицяти пальцями один на одного.
— Диви, який!
— А ти думаєш — кращий?
— Такий самий, глянь!
Видовище справді кумедне. Всі брудні, замурзані, навіть місцями трошки подерті, зате щасливі — далі нікуди. Сполоснули руки водою з пляшок, схрумали по сухарю, запили. Нічого смачнішого в житті не їли, так кожен міг поклястися. Тоді Льонька знову підхопив рюкзак, Данило, як було домовлено, передав знахідку наступному, Богданові. І четвірка рушила далі — знову під землю.
До урочища підземеллям поверталися теж швидше, ніж кількома годинами раніше. Так само не відволікали себе непотрібними розмовами. Рухалися злагоджено та впевнено. Діставшись назад до печери Змія, зупинилися на кілька хвилин у знайомій печерній залі. Перевели подих. Богдан передав діамант Вухові, як естафету.
Вперед і вгору. Тепер уже зовсім близько.
Першим до струмка в урочище вибрався з-під землі Льонька. Став, знову примружився, відразу обтрусився. Хоча все одно митися-пратися доведеться. За ним випхався Вухо, далі — Богдан, останній — Данило. Підземелля він залишав, наче капітан — свій корабель.
Щойно вибрався, навіть на сонці не освоївся, як відразу почув десь поряд голосне та задоволене:
— Чотири! Все! Комплект!
Данило глянув перед собою. Закліпав. Очам не повірив.
Просто біля наметів стояла, склавши руки на грудях, чорноволоса пані Крук у незмінному зеленому брючному костюмі. Спину тримала рівно, вигляд переможний. А ззаду, з пагорба, вже стрибнув, точніше — ковзнув, кремезний Карлик. Мить — і загородив собою вхід до печери. Навіть різко відштовхнув Вуха, котрий вгледів засідку раніше та відчайдушно рвонув назад у підземелля.
— Куди! Розігнався! Прибігли вже, ясно вам? — рявкнув лисий.
А пані Крук, вклавши в свої слова якомога більше отрути, промовила:
— Здрастуйте, хлоп'ята! З поверненням вас, діти підземелля!
Хлопці мовчали. Хтось не знав, що сказати. Хтось — не бачив у цьому потреби. Просто перемістилися один до одного ближче і тепер стояли колом. Спина до спини.
— Чого мовчимо? — проказала пані Крук. З її обличчя не сходила ядуча й переможна посмішка. — Ви ж напевне хочете щось запитати? Наприклад, як ми, ваші старші товариші, тут опинилися? Тому й опинилися, між іншим, що старші. Значить, розумніші.