Таємниця зміїної голови
Шрифт:
— Не факт! — вирвалося в Богдана.
— О! — вигукнула чорнявка, її брови скочили вгору. — Перший німий заговорив! Тобі б, злодюжці, взагалі краще помовчати. Бо це ж твоя доля вирішується просто зараз. А тобі, — пані Крук перевела погляд на Данила, — соромно повинно бути.
Тепер Данило не стримався.
— Чому це? За що?
— Брехун. Батько — поважний чоловік, відома в певних колах людина. Ти ж узяв та нахабно збрехав нам. Та хай би нам — ти міліціонеру збрехав! Владі! Покривав злодія, хай і малолітнього.
— Це ви — злодії! — огризнувся хлопець.
— Ми? — пані Крук для переконливості ткнула себе пальцем у груди. — Я? Що я в кого потягнула? А мій колега — кого обікрав? Це ви лазите, де не треба й не можна! Це ви підслуховуєте чужі розмови та вивідуєте чужі таємниці! Думаєте, директор музею, ця божа корівка, не посміявся з вас? Ще одні шукачі скарбів! Так він сказав! Проте коли я почула від нього про гурт якихось дітей та страуса, не сприйняла це за анекдот. Наметове містечко вирішили вони поставити. В урочищі. Біля печери Змія. Просто так, аби дослідити поведінку африканської пташки. Кого ви хотіли обдурити, діти? Шмаркачі! — тепер пані Крук уже не посміхалася, говорила, мов плювалася отрутою: — Трошки пізно я склала рівняння. Тільки не аж так запізнилася. Гріли чай вранці на вогнищі? Гріли, гріли. Коли ми знайшли ваш табір, нікого не було. Та попіл був ще теплий. Мій колега, дядечко Карлович, дуже добре на таких речах знається. Він і визначив за теплотою попелу: не пізніш, як годину тому пішли в печеру. І раз вас так довго нема, значить, ви розумніші, ніж ми припускали. Хоча, — чорнявка зробила красномовну паузу, — син Ланового все ж таки не мав бути аж таким дурним. Лишалося чекати, поки ви повернетесь. І чим довше вас не було, тим більше ми переконувалися: ви таки натрапили на потрібний слід. Давайте!
Пані Крук простягнула руку розкритою долонею догори.
— Що давати? — обережно спитав Данило.
— Не розчаровуй мене, син Ланового! Я тільки-но назвала тебе розумнішим за це кодло!
— Ми — не кодло! — процідив Льонька.
— Краще б вам усім далі помовчати! Вимкни дурника, Данило Лановий, це тобі не пасує. Діамант сюди!
При цих словах пані Крук нетерпляче поманила простягнутою рукою, як це роблять у кіно.
— У нас нема діаманта.
— Знову брешеш, шмаркачу! Туди глянь!
Вона кивнула головою в бік Карлика.
Спочатку Данило, потім — інші повернули голови.
І тоді стало справді страшно.
Бо лисий здоровань стискав у зігнутій в лікті правиці пістолет. Дуло націлене просто на хлопчачий гурт.
— Думаєте, він не стрілятиме, бо ви діти? Якщо ви так думаєте — ви справді діти! Читали ж про Зміїну Голову, напевне читали. Знаєте, що в ті часи можна було за цей діамант купити… Так він і тепер цінний! Причому — чи не вдвічі більше! Він дає такі можливості, що проти них один постріл в одного впертого шмаркача коштує менше ялинкової шишки! Не доводьте до гріха! Діамант сюди, я сказала!
Пані Крук розпашіла й тяжко дихала. Всім своїм виглядом показувала: нічого вже її не зупинить.
— Чим же ви кращі за злодіїв? — промовив Данило обережно. — Припустімо, в нас є діамант. Та ми якраз збиралися нести його в музей. А там директор уже знає, як далі діяти. Ви ж хочете забрати собі скарб, який вам не належить!
— Багато ти знаєш, Даниле Лановий! Але не все на світі! — пані Крук ступила вперед, розпрямила плечі та спину, гордо піднесла голову: — Це ви вкрали! І директор ваш, Жора, вкраде! Ця річ належить не йому, не вам, жодній державі! Це — мій діамант! Моя спадщина! Я єдиний нащадок князя Козицького! Тільки я маю право на Зміїну Голову!
Розділ 31
У якому страус Футбол не любить, коли його друзів смикають за вуха
Сказати, що це був шок — нічого не сказати.
Ось тепер навіть у Данила зовсім відібрало мову. Вже й пістолет у Карликовій руці не так лякав. Чорнокоса пані Крук, насолодившись ефектом, продовжила.
— Мій рід походить від молодшої доньки власника цього замку. Так що, за великим рахунком, діамант допоможе мені не лише отримати його назад, у свою власність. Зміїна Голова насправді коштує стільки, що я можу мати всю землю довкола нього. Навіть оцей ліс, оце урочище, цю печеру. Думаєте, це важко зробити? Запитай у свого тата, Даниле Лановий. Він знає, як такі справи вирішуються, коли маєш у столиці купу впливових друзів. Щойно я завершу свої справи, сюди, на мою територію та в мій замок, без мого дозволу жодна жива душа не зайде!
— Навіть отака? — раптом запитав Данило.
Пані Крук ще нічого не зрозуміла. А хлопець, мов би вивільнившись з-під гіпнозу, показав рукою кудись за спину чорнявки.
Та повернула голову. І разом із усіма побачила цибатого страуса, який неквапом, поважно, навіть якось по-хазяйському виходив з-за дерев на галявину. Просто до наметового містечка. Зупинився, клацнув дзьобом, побачивши знайомих, ще й підстрибнув замість вітання.
— О, здрасьтє! — вигукнула пані Крук, тоді роздратовано плюнула. — Тьфу на вас із вашим страусом! Щось давно його тут не було. Чого сюди забрів?
Футбол тупцяв на місці, доброзичливо позираючи на компанію, що зібралася в урочищі.
— Це, між іншим, ідея! — пані Крук уважніше придивилася до страуса, тоді рвучко повернулася до гурту. — Карлику, а правда! Заведу тут собі зоопарк! Приватний! Ні в кого в резиденції не буде ані страусів, ані кенгуру, ані мавп із крокодилами! А у мене — будуть! Я сюди ще левів завезу! Випускатиму за паркан, якщо мені хтось із місцевих набридне! О, тоді точно боятися будуть! Значить — поважатимуть! Так, ну все, — до чорнявки повернулася діловитість. — Договір такий, діти мої. Ви віддаєте мені діамант. Я забуваю про існування вашого друга Богдана. Ми взагалі не бачили одне одного. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Живіть тут, бавте свого страуса. Діліться враженнями про підземну мандрівку. Мабуть, усе це було цікаво. У вашому віці все мусить бути цікаво, хіба не так? Інакше у вас будуть великі неприємності. При тому, що діамант ми у вас усе одно заберемо. В кіно та книжках дають час на роздуми. Ми живемо в реальному світі. Тому час на роздуми у вас, я вважаю, був. І весь вийшов. Готові?
Перезирнулися хлопці.
Глянув Данило на страуса. От кому зараз добре — жодних рішень не приймати. Потому перевів погляд на пані Крук.
— Згода.
— Яка згода? — чорнявка хоч і лякала хлопців, та вже ж не була готова до такого швидкого складання зброї.
— Повна згода. Богдан — мій друг. Зрозуміло, ви все це якось підстроїли. Через вікно забралися до нашої кімнати та підсунули телефон. Найпростіше рішення. Та все одно вам удалося. Я не хочу для нього проблем. Забирайте камінь.
— Здурів! — вигукнув Майстренко, навіть смикнув Данька за рукав. — Придурок, ми не здаємося! Вони нам нічого не зроблять! Я викручуся, вперше хіба!
— Бодя, думай трошки наперед. Як у шахах, Данило тримався на диво спокійно, навіть приречено, так поводить себе той, хто програв партію. — Нікому, крім тебе, нічого не загрожує. Про діамант ми могли нічого не знати. Хай краще спробують тепер щось комусь довести по закону. Ми виходимо з гри.
— Ти виходиш! — гаркнув Богдан. — Не треба мною прикриватися, почув? Хай ризикнуть здоров'ям!