Таємниця зміїної голови
Шрифт:
— Правду, — вставив Карлик. — Чисту правду, чистісіньку.
— Ну, значить нам з тобою треба ворушитися. І думати швидше, — на мить обоє замовкли, а тоді хрипкуватий голос залунав знову: — Значить, кажеш — нема тут інших таких ось залів?
— Можемо прогулятися далі. Але всюди суцільні стіни. Коли і починати шукати, то десь звідси.
— Знову оте твоє «десь!» — голос пані Крук звучав тепер роздратовано. — Ти мені конкретну інформацію давай, розумієш? От привів ти мене сюди — що з того? Далі що?
— Ви самі хотіли… — Карлик знову почав виправдовуватися.
— «Хотіли,
З того, як ішла розмова, Богдан зрозумів — зараз пані Крук простягнула в темряві свою руку Карликові.
— Та не треба мені вашої руки, — промимрив у відповідь грубий голос. — Я той… Тобто, не той…
— «Той, не той!» — знову перекривив хрипкуватий голос. — Карлику, це дитячий садок якийсь! Прямо кажи — для чого ми сюди запхалися, якщо нема дверей, які я можу відчинити? Ну?
— Може, двері не тут, — відказав Карлик, мов школяр. — Не в печері. Є тільки цей кривий прохід. А ось ці отвори в стінах нікуди не ведуть. Самі гляньте.
Ніколи раніше не вірив Богдан Майстренко, що серце справді здатне піти в п'яти. Але зараз він відчув: його власне серце опинилося саме там. Ось почнуть вони зазирати в кожний куток, точно знайдуть мимовільного шпигуна. І все… Що саме криється під словом «усе», Боді навіть думати не хотілося. У цей момент думки взагалі з голови повилітали. Крім однієї: почнуть незнайомці оглядати печерні отвори, чи ні.
— Ти смієшся? — глузливо перепитала пані Крук. — Знущаєшся з мене? Хочеш, аби я кудись лазила без діла? Робити мені нічого? Тебе ж для якоїсь біди я тримаю біля себе, га, Карлику?
— Але ж, пані…
— Що таке?
— Двері можуть бути не тут, — Карлик далі стояв на своєму, хоча, на Богданове щастя, вже забув про свій намір світити ліхтарем у глухі ходи. — Як відомо, місце схованки намагалася назвати тяжкохвора людина. Чоловік марив, думки плуталися. Ми ж маємо лише уривки фраз.
— Нехай так, — погодилася пані Крук. — Де ж, по-твоєму, треба шукати зміїну голову?
— У замку. У печерах не буває дверей. А якраз підземелля в замку є напевне!
— Там, Карлику, вже давно б знайшли. Без нас. Ще років сто тому. І все, досить! — відрубав хрипкуватий голос. — Часу в нас мало. Якщо ті двоє, Лановий із Вороненком, затвердять та підпишуть усі потрібні папери, тут почнеться робота. І про діамант доведеться забути назавжди. Тому шукати, Карлику, треба звідси — або складати руки! Ти просто думати не хочеш!
Після цієї роздратованої фрази Богдан швидше відчув, ніж почув — загадкова пані Крук повернулася й пішла геть. А там і Карлик потрусив за нею. Знову настала звична для підземелля тиша. Видихнув Бодя полегшено, ступив на тремтячих ногах до виходу. Та раптом завмер від несподіваного здогаду.
Про чиї руки та які двері говорили тут ці двоє — не важливо. Згадали вони при цьому Данилового батька та його друга, бізнесмена Вороненка. Невже затівають щось проти них?
Де й подівся страх. Навіть печерної вогкості Богдан уже не відчував. Про кажанів забув. Як і про змагання в Вухом.
Бог із ним, із змаганням! Небезпечне щось починається, попередити треба!
Розділ 6
У якому починають шукати зниклого
Не знав Богдан Майстренко, навіть не підозрював: у той самий час, коли заховався від незнайомців у густій вогкій темряві та мимоволі підслухав їхню розмову, нагорі, в урочищі, за нього вже почали хвилюватися.
Першою тривогу зняла руда Варка. Воно й не дивно: за часом дівчина стежила. Хлопці ж, Данило з Вухом, завели якусь дуже серйозну для них суперечку. Двоє підлітків завжди знайдуть, про що сперечатися. Тим більше, якщо це київський відмінник та всезнайко з невеличкого селища на Поділлі. Навіть не слухала їх Варка, цілком справедливо вважаючи хлопчачі суперечки не вартими серйозної уваги. Навіть відійшла подалі, аби не забивати цим собі голову. Думала про своє та на годинник глипала.
Коли минуло сорок хвилин від зникнення Богдана під землею, дівчина напружилася. Ось зараз цей спритник вискочить з-за пагорба. Рудючка навіть уявила собі щасливу посмішку переможця на його обличчі та, насупивши брови, труснула головою — так проганяла дивні думки. Чомусь раптом закортіло їй, аби виграв київський гість оце змагання. Дарма, що Вухо — її брат. Саме тому й насупилася: сама на себе стала злою за такі думки. Як це так, не бажати перемоги рідному братові, а якомусь зайді…
Та минуло п'ять хвилин, потім — ще десять. Спочатку Варвара вирішила — все, програв Богдан. Потім замислилася. Справді, разом із Вухом колись наважилася залізти під землю та пройти Змією від початку до кінця. Незатишно, страшнувато навіть. Але все, що говорять про тамтешні лабіринти — не більше, ніж легенди. Бо заблукати в підземеллі, яке складається лише з одного, нехай звивистого, проходу, навіть новачок не зможе. Взагалі, бувають і довші переходи. Подумаєш, п'ятсот з копійками метрів тунелю…
Коли збігло ще десять хвилин, Варвара вже серйозно занепокоїлася. Більше години сидить у підземеллі хлопець. Може, щось із ним скоїлося?
— Е, народ, а його ще нема! — зауважила, ступивши кілька кроків до хлопців.
— То й що? — байдуже кинув через плече Вухо.
Не тому, що рудому справді байдуже, куди подівся Богдан. Просто він налаштував себе на програш суперника. Тому й не стежив за часом. Яка різниця, на скільки довше за нього Бодя пройде тунель: на п'ять хвилин чи на двадцять.
Але Данило Лановий, на відміну від Вуха, відразу відчув — Варвара не тішиться, а непокоїться. Зробив крок назустріч, запитав швидко:
— Давно нема?
— За всіма розрахунками мусив би вже вийти. Або — виповзти, — озвалася дівчина, простягнувши Данилові годинник.
— Не зупинився?
— Ні. Працює справно, — відказала Варка. — Може, він так грається?
— Для чого? Нє, я Бодю добре знаю, — Данило стривожено глянув на приятелів. — Що завгодно може вигадати, правда. Але не тоді, коли націлився виграти спір. Ігри заради програшу не в його правилах.