Таємниця зміїної голови
Шрифт:
— Е, ні! — хлопець активно замотав клаповухою головою, здавалося — самі вуха зараз почнуть від цього битися об голову, мов пташині крила. — Це якраз не вихід, народ! Доведеться зізнаватися, що ми поперлися в цю печеру! Влетить!
— Ой, попаде! — підтвердила Варвара.
— Тим більше, що ми не знаємо точних намірів цієї парочки. Батько їх не шукатиме, у нього і так справ вистачає, без наших фантазій.
— Це не фантазії! — образився Богдан. — Не чув хіба: вони ж нас тут лякали! Ви нас не чули, не бачили, мовляв, держіть язик за зубами…
— Вухо правий, — спокійно мовив Данило. — У
— А не розкажемо — теж нашкодимо! — знову не стрималася Варвара. — Треба ж якось захищатися! Андрій правий, — кивнула на брата. — Ці двоє нам погрожували!
— Але, — тепер Данило націлив палець на неї, — якщо ми відразу здіймемо бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! І тоді вже точно нічого нікому не доведемо! Думаєте, вони злякаються та заберуться звідси геть? Дулю з маком! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! І ось у такому випадку моєму татові та його другові Вороненку стане навіть гірше! — перевівши подих, Данько заговорив уже спокійніше: — Ми навіть не знаємо, що пані Крук із Карликом збираються шукати в печері.
— Двері, — нагадав Богдан. — Відчиняє їх жіноча рука. За дверима — діамант. А ще якась зміїна голова…
— Ага, дуже цінна інформація, — тепер Данило наставив палець на нього. — Набір слів та речень, чуваче, ось що я тобі скажу. Поки ми не з'ясуємо, що саме вони шукають, чому саме тут, у закинутій печері, та до чого тут зміїні голови, треба справді нікому нічого не казати. Заодно наші вороги подумають: ми справді злякалися. А от коли ми зрозуміємо, що вони замислили, тоді стане ясно, чому їм так хотілося нас налякати. Аж після цього можна переходити в наступ! Усі згодні?
Данило обвів новоспечених змовників уважним поглядом.
Знав, хто першим підніме руку. Так і вийшло — Богдан Майстренко. При цьому хлопець не зводив із рудючки погляду, тож Варвара мимоволі піднесла правицю. А Вухо швиденько витягнув догори свою, аби не відставати від гурту.
— А тепер, — задоволено промовив Данило, — розкажіть нам, хто міг заховати тут скарби. Ви ж місцеві, ви повинні знати.
І тут уперше Данило та Богдан побачили свого нового приятеля Андрія Рудика на прізвисько Вухо таким розгубленим.
Ба навіть більше: хлопець так знітився й засоромився, що, здавалося, кожна веснянка на обличчі почервоніла. А знамениті вуха так запашіли, наче ось-ось задимлять. Він аж руками схопився за їх краєчки, наче збиваючи таким чином жар.
Сестра ж його, Варвара, опустила очі, й почала зовсім по-дитячому колупати землю носаком темно-рожевого дівчачого спортивного капця.
— Що таке? — здивувався Данило.
— Соромно, мабуть… Ну повинно бути нам соромно, значить… — пояснив Вухо тихим голосом.
— Чому? За що?
— Бо живемо тут і жили завжди. А про те, що кругом нас, у яких краях живемо, знаємо дуже мало, — мовила Варка. — Хіба хтось чужий приїде, нам же про нас і розказує.
— Тю! — вихопилося в Богдана. — Так я оно в Києві скільки живу, а думаєш, сам багато про що знаю? Хіба в школі… Екскурсія там…
— От молодець, — не стримався, підсмикнув друга Данько. — Заспокоїв людей! Типу, не плачте, я такий самий темний, як і ви тут… Е-е, знайшов чим хвалитися, чуваче!
— Та я хіба хвалюся? — тепер Майстренко зиркнув на друга вовком. — Ну, от де ти чув, щоб я похвалився? Просто не завжди, знаєш, час на це є…
— Забули, — відмахнувся Данило. — Тобто ніяких бабусиних казок про місцеві поклади золота, скриню з діамантами чи різні там закопані скарби ніхто з вас не чув?
— Бабусиних — ні, — кивнув Вухо.
— Правильно, від бабусі нічого не чули. — додала Варвара. — Зате в музеї щось таке говорили.
Розділ 9
У якому друзі йдуть до старого замку у справах
— Це в якому? — стрепенувся Данило. — У тому, який замок?
— Ага. Його тут, до речі, тільки замком і називають. Музеєм зрідка, хіба тільки гості. Та й музей там узагалі недавно, — Вухо говорив охоче, бо це якраз знав. — Ми з Варкою ще не народились, як його відкрили. Раніше там була якась лікарня. Чи санаторій, але, по-моєму, таки лікарня. Наша бабця ще там санітаркою працювала. Ну, а потім уже хтось вирішив облаштувати там музей.
— Не хтось, а Жора, — уточнила Варвара.
— Чому Жора? — не зрозумів Данило. — Який Жора, що за Жора?
— Солдатенко він насправді, Георгій Дмитрович, — пояснив Вухо. — І нічого він сам не вирішував. Просто батько з мамкою час від часу про нього згадують. Жора те, Жора се… Жора молодець, таке різне. Його у нас тут всі Жорою називають.
— Та хай називають, як хочуть! Яке він має діло до музею?
— Пряме. Ніби приїхав сюди, в Подоляни, після інституту чи що… Десь бігав, статті кудись писав, по телевізору виступав. Ну, добився-таки, аби замок отой, на березі…
— Князя Козицького, — нагадав Данило.
— Во-во, княжий замок передали під приміщення музею. Як він там усе облаштовував потім, то вже краще в нього самого запитати. Так само, як і про різні там легенди місцеві. Він їх збирає.
Нарешті хоч невеличкий слідок з'явився.
— Раз так — то пішли до того вашого Жори! — діловито промовив Богдан.
— Прийдемо — що скажемо? «Шановний Жоро, розкажіть, де тут у вас діаманти закопали?» — скептично запитав Вухо.
— По-перше, не Жора, а все ж таки, мабуть, Георгій Дмитрович, — серйозно сказав Данило. — А по-друге, ходімо. А як і що запитати, я вже сам придумаю.
Аби не відкладати справу у довгу шухляду, вся компанія рушила до музею відразу. Але не пішли тією дорогою, якою йшли сюди, — Вухо повів коротким шляхом, навпрошки. Так вони вийшли просто до парку, у який лісистий пагорб перетікав, здавалося, сам собою. Лиш зелена огорожа-сітка показувала цю межу, але місцеві добре знали, де тут хвіртка. Зсередини її ніхто не зачиняв, тому минули її без жодних проблем. Далі витоптаною стежкою пересікли парк, вийшли до глибокого рову, де колись була вода, і перетнули його по дерев'яному мосту, який вів до прочинених воріт, у замковий, тепер — музейний, двір.