Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Звенигора і Спихальський, взявшись руками за борти, пливли поряд.
До колиби Якуба принесли на руках і поклали на старих сітках, застелених ліжником. Марійка подала холодної джерельної води, однак йому було ще погано.
— Це твій батько? — поцікавилась дівчина.
— Так, — відповіла Златка.
— А мама де?
— Нема. Я сирота.
Це була майже правда. Адже Златка не знала своїх батьків. Та й невідомо, чи живі вони зараз.
— Бідненька, — пожаліла Марійка гостю і принесла сухий одяг, щоб Златка
— А хіба то не твій тато?
— Ні, то мій дідусь. Він один у мене з рідні. Тата й маму я не пам’ятаю навіть. Їх було страчено, коли я була ще зовсім маленька…
— Страчено? Ким?
Марійка запнулась, ніби завагалася — казати чи ні? Її засмагле кругле обличчя посмутніло, а очі заблищали вологою. У дівчини міцні натруджені руки, широкі, як у чоловіка, але по–жіночому округлені плечі. Невисока, повна, туга, як молодий огірок, вона була міцна і по–своєму гарна. Всі, хто знав Марійку, навіть дідусь, звали її дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась і радо відгукувалась на прізвисько.
— Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, — сказала Марійка тихо. — Яничари дізналися про те, наскочили — спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки… Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу…
— А гайдуки, про яких ти мені розповідала… вони ще й досі у вас є? — Златка понизила голос.
— А чого це тебе цікавить?
— Страшно стало… Ще сюди прийдуть…
— Дурненька… — Марійка засміялась. — Гайдуки добрі, хороших людей не займають… Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по–нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.
— У мене няня була болгарка.
— От воно що…
Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.
— Ой леле! Я й забула, що в мене чорба [64]вариться!
2
Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган — поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле обличчя.
— Поголи, пане добродзею, — сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. — Тільки вусів не чіпай. Вуса — то найперша ознака шляхетності… Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!
— Ну, і де ж ті маєтки? — спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шкребучи тугу щоку шляхтича.
Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.
— Е–е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. — Він підняв угору палець. — Воля — то найліпший маєток, прошу пана!
— Але ж пан усе–таки одружився, наскільки я пам’ятаю з розмов?
— То був чорт у подобі янгола! Але дай–но мені добратися додому!.. — почервонів Спихальський.
Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно–голубими очима і як налилося кров’ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.
— Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.
— Дуже просто! З Туреччини втекли, а з Болгарії — і поготів!
— Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. — І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.
Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.
— Що ж, тоді й ми зостаємося, — сказав він. — Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.
З колиби вийшов старий. З–за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.
— Будь обережний, дідусю, — шептала. — Я чомусь думаю, що це небезпечні люди… З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?
— Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити.
Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.
— Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.
— Спасибі, бай [65]Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, — відповів Арсен. — Бо, правду кажучи, добре–таки охляли за ці дні…
— А звідки путь держите, другарі? І хто ви?
Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:
— З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки… А віри християнської…
— Руснаки, виходить! — зрадів старий. — То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат… За ноги б — та в море, невіру! А самі — гайда додому!
Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.
— Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, — відповів Арсен. — Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час… А господар наш, Якуб, добра людина, дарма що турок… І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе — захищатимемо. Чи не так, друзі?