Таємний посол. Том 1
Шрифт:
І тут з хану долинув різкий Гамідів голос:
— Аскери! Пильнуйте! Гайдуки виїжджають із міста!
Він висунувся з вікна і волав на весь Сливен. Арсен схопився за руків’я пістоля, але Гамід враз замовк: міцна Сафар–беєва рука затиснула йому рота і швиргонула в глибину кімнати. Крізь прочинене вікно доносилася Гамідова лайка. Він намагався вирватися з рук Сафар–бея, і йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у хані раптом затих.
— Вперед, другарі! — вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких сливенських вуличках.
За ним мчала Златка на гнідому огирі. Арсен трохи відстав. Звертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану
Вулицями втікачі промчали без перешкод. З–під кінських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски — Сині Камені.
Та розглядатися ніколи. Вперед! Швидше вперед!
З високого горба Арсен оглянувся ще раз. Переслідувачі виринули з міста і розтяглися по дорозі довгим цепом — їх уже було не четверо, а десятків два. Видно, крик Гаміда підняв на ноги спагіїв, і їхні застояні ситі коні поволі, але вперто наздоганяли втікачів. А з міста вилітали все нові й нові верхівці. «Гм, занадто, — подумав Арсен. — Увесь Гамідів загін проти нас трьох! І, здається, спагії мають намір переслідувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумію знайти спосіб передати султанський фірман на Україну, щоб попередити військо і народ про грізну небезпеку, яка ось–ось посуне з півдня».
Він лівою рукою помацав тугий сувій за пазухою, почув характерний шурхіт паперу і продовжував гарячково думати над тим, як відірватись од переслідувачів або ошукати їх. Коли б не Златка, все було б простіше. Вони з Драганом кинули б в якій–небудь ущелині коней і спробували б у малодоступних для кінноти місцях пішки заплутати свої сліди. Але з Златкою…Чи витримає вона цілоденний перехід по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дівочих ніг такі дороги!
Спагії прискорили біг. Наперед вирвалося кілька вершників на бистрих конях. Серед них виділялася огрядна постать Гаміда. Арсенові здалося, що він навіть виразно бачить потемніле від напруги Гамідове обличчя і люті брунатні очі. З далини донісся хрипкий поклик:
— Урус, здавайся!
Арсен ударив коня, хоча той і так мчав щосили. Витривалий у гірських переходах, призвичаєний до крутих і небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не міг змагатися в швидкості бігу із спагіївськими прудконогими рисаками. Козакові вже виразно чути за спиною тупіт копит і лайку аскерів. Ось–ось вони наздоженуть його.
Вдалині синіли гори, порослі чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася від скаженого чвалу, та доведеться спішуватись і тікати навпростець через гірський кряж і колючі безлисті чагарі. Арсен пригнувся до самої луки сідла. Міцно ударив спітнілого коня ногами під боки. Та хіба цим примусиш його бігти прудкіше?
Ось і ущелина! Ще півмилі!
Раптом Арсен здригнувся: кінь під Златкою спіткнувся і впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снігу. Драган натягнув поводи, але Арсен крикнув щосили:
— Драгане, тікай! Мчи до своїх!
Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, і Арсен, нахилившись, ривком підняв її угору і посадив поперед себе.
Ну, конику–коню, виручай! Ось уже й Сині Камені!
Позаду закричали, заулюлюкали переслідувачі. Лише якихось сто кроків відділяло їх тепер від утікачів, і
— Златко, дорога моя, — прошепотів Арсен, — візьми фірман! Заховай! Вези в загін — а там воєвода знайде спосіб передати на Україну…
— Арсене, що ти надумав?
— Кінь довго не витримає… За мене не турбуйся… Тікай! — Міцно поцілував дівчину і, випручавши ноги із стремен, легко відштовхнувся від луки сідла і покотився в придорожній ярок. Зразу ж схопився — подерся на гору.
Частина спагіїв спішилась — кинулася за ним. Арсен почув голос Гаміда:
— Живого чи мертвого — дістаньте мені його!
Більша частина загону помчала за Златкою.
5
Яцько здерся вище за всіх: осідлав стрімку скелю, з якої відкривався широкий вид на Сливен і приміські околиці. Яскраво сяяло весняне сонце, і хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся в далину.
Внизу, неподалік від дороги, у затишній улоговині, зупинився гайдуцький загін. Усі мовчали. Воєвода Младен схвильовано ходив по сухому пагорбу, час від часу кидаючи тривожні погляди на далеку дорогу. Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.
А в нього боліло серце. Вперше в житті. І той біль був такий гострий, що воєвода зціпив зуби, щоб не застогнати. Він зв’язував це з хвилюванням за Златку і подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у цій дуже ризикованій поїздці.
Він пригадав, що тоді, коли вирішувалось, кому їхати, все здавалося простіше. Драган мав їхати, але він ніколи не бачив Гаміда і не знав його в лице. Звенигора теж мав їхати і знав Гаміда добре, зате і його в Сливені багато хто знав, тому козакові, гадали, важко буде невпізнаним проникнути в хан Абді–аги. Викликало гостре заперечення і намагання Якуба взяти участь у викраденні Гаміда і султанського фірману, — не ті сили були в старого, і знав його Гамід занадто добре… Звичайно, рядові гайдуки, які погано знали турецьку мову або зовсім її не знали, теж не могли бути корисними Арсенові й Драганові під час їхнього наскоку на місто… Тож коли Златка сказала, що найкраще підходить для поїздки вона, всі якось задумалися. Один Арсен рішуче заперечив, та коли дівчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозиція була настільки несподівана і незвичайна, що підкупила всіх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володіла турецькою мовою і прекрасно знала Гаміда, його оточення і звички, могла легко ввести в оману турків і вільно проникнути в кімнату спагії. У Младена, крім цього, ворухнулася в серці гордість: дочка ставала гідною спадкоємницею духовних ідеалів своїх батьків. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. І він погодився.
А тепер малював одну картину страшнішою за іншу. І картав себе, кленучи свій хвилинний порив, що, може, призвів дівчину до загибелі.
— Їдуть! — раптом загукав зі скелі Яцько. — Мчать щодуху!.. Троє!
Гайдуки подерлися на скелі. Младен застиг на горбі, зірко вдивляючись у голубий простір, але нічого не бачив там.
Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхівців. Коли з міста вискочила погоня, він спочатку навіть не зрозумів, хто то, яке відношення вона має до Арсена і його друзів. Тільки згодом, коли неймовірний здогад пронизав його свідомість, він закричав: