Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Як це розуміти? Говори ясніше!
— Бачиш, я подумав, чи не краще б нам спостерігати за будинком де Бетюна? Якщо ми там помітимо кого–небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вірний слід.
Спихальський закліпав очима.
— Гм, а знаєш, може, ти й маєш рацію! І як це ми не додумалися до цього раніше?
— Ще не пізно. Ходімо!
Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вісли, був їм відомий, і через півгодини, спітнілі й захекані, вони опинилися перед ворітьми, що вели в глибину парку.
Ніч була безмісячна, але не темна. Порошив дрібний сніжок, замітаючи сліди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.
Друзі обійшли все обійстя посольства й переконалися, що, крім головного під’їзду, з боку Вісли є невелика хвірточка, якою користувалися не тільки влітку, а й зимою: недалеко від берега темніла свіжопрорубана ополонка, з якої, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снігу.
— Доведеться стежити за обома входами, — сказав Арсен. — Ти, Мартине, залишайся тут, а я піду на той бік… Тільки дивись не засни!
— Заснеш тут у бісового батька! Адже доведеться лежати в снігу, а не в перині.
— Більше ніде, — погодився Арсен, оглядаючись довкола. — Берег голий, хоч би кущик який… Тож заривайся якомога глибше і справді не засни, бо замерзнеш.
Арсен підштовхнув друга. Спихальський відійшов кроків на п’ять від стежки і плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снігом — тепер жодна собака не запримітить.
— Ну, дивись пильно! Трапиться що — свиснеш. А я пішов…
Арсен зник у темряві.
Годину чи й дві Спихальський почував себе добре — під боками м’яко, немов і справді в перині. Хотілося спати, але він відганяв сон, хапаючи губами ніжний чистий сніг та смикаючи себе за вуса.
Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потім — руки, а згодом йому почало здаватися, що він лежить не в кожусі і не в добрих чоботях, які справив минулої осені, а зовсім голий. Дріж хвилями прокочувався по тілу, а зуби так цокотіли, що, мабуть, було чути на той бік Вісли. І що найгірше — він боявся поворухнутися: а як хтось з–за рогу стежить за хвірткою або, навпаки, хоче вийти з посольства і виглядає з–за тину? Коли б був сам — утік би звідси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як і він, і якому також, мабуть, не тепло.
Звернуло за північ. І раптом до його слуху долинув легкий скрип снігу. Спихальський зціпив зуби, щоб не цокотіли, і глянув ліворуч, звідки долітали ті звуки. Може, йде Арсен?
Але ні. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був невисокого зросту і злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно, оглядаючись і прислухаючись. А наблизившись до хвіртки, зупинився й обережно натиснув на клямку. Хвіртка була замкнена. Незнайомець вилаявся:
— Йолопи! Скільки разів попереджував: у середу не замикайте!
Він задер голову, дивлячись на високий паркан, потім підскочив, ухопився руками і почав здиратися вгору, намагаючись правою, здоровою, ногою стати на клямку, але не попадав на неї.
Нарешті йому пощастило підтягнутись і лягти животом на паркан. Ще мить — і перевалиться на той бік.
Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морштина, то треба хапати негайно! Якщо ні, то можна легко викрутитись, звинувативши його у намірі пограбувати чужоземне посольство.
Він прудко вискочив зі своєї схованки, схопив незнайомця за ногу і щосили потягнув донизу. Той з несподіванки охнув і впав у сніг. Спихальський міцно затулив йому рота долонею, а коліном притиснув до землі.
— Тихо! Не пручайся! Інакше…
Незнайомець щось замурчав, заметляв головою. Видно, йому забракло повітря. Спихальський відпустив трохи руку — і той кілька разів зіпнув ротом.
— Хто такий! До кого йшов? — прошипів Спихальський. — Та не подумай крикнути, бо задушу, мов кошеня, клянусь паном Єзусом! — Він дужче натиснув коліном.
— На Бога, пане, відпусти!
— Ти хотів пограбувати посольство!
— Я не злодій, мостивий пане!
— А хто ж ти?
— Мене звати Юзеком… Кривим Юзеком… Одведіть мене до пана де Бетюна!
— Ти знайомий з паном де Бетюном? Посланником? — Спихальський ледве стримав радість, бо зрозумів, що до його рук потрапив той птах, якого вони з Арсеном висліджували.
— Так.
— Чим доведеш це? — Пан Мартин трохи послабив руку на горлянці Юзека, щоб той міг говорити.
— Хай пан одведе мене до посланника і сам пересвідчиться.
— Так я тобі й повірив! Чи мені розуму забракло, щоб я вів тебе до пана де Бетюна, шельмо! Чого захотів! Я задушу тебе, розбійнику!
Хоча Спихальський говорив тихо, майже пошепки, Юзекові його слова, мабуть, лунали як грім, бо він з ляку почав заїкатися.
— М–мостивий п–пане, вислухайте мене! Я справді не розбійник і не злодій! Я йшов до пана де Бетюна від вельмишановного пана сенатора Морштина… Чи мостивий пан чув такого? З листом…
— Не бреши! Щоб відомий на всю Варшаву пан сенатор посилав листи з таким негідником і злодюгою, як ти! Де вони? Не повірю, поки не пересвідчуся, що сказав правду!
— Хай пан візьме в кишені…
— В якій?
— Ось тут, зліва…
Спихальський потягнувся було рукою до кишені, як раптом одержав такого несподівано міцного стусана в груди, що відлетів на кілька кроків і впав у сніг.
Він зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звівся на ноги і, ще важко дихаючи, підняв угору праву руку. В ній тьмяно заблищав кривий татарський ятаган.
— Так ось який ти посланець ясновельможного пана Морштина! — прошипів люто Спихальський. — Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб’ю тебе!
— Тепер буде видно, хто кого, хе–хе! — глузливо хихикнув Юзек. — Тепер я сам відправлю тебе, мостивий пане, до праотців!
Вони поволі кружляли один навколо одного, мов півні. Юзек утекти не міг: розумів, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна — заволодіти листом. Він міг скористатися з пістолів, але не хотів здіймати шуму, тому всю надію покладав на свою силу і спритність.