Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Знову в Туреччину? — крізь сльози спитала мати.
— І в Туреччину, і в інші краї, — ухилився від прямої відповіді Арсен. — На цей раз повинен повернутися із Златкою.
— Дай Боже тобі щастя, безталанна моя голівонько! — І мати, ридаючи, поцілувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потім, легенько відсторонивши його від себе, втерла хустиною заплакані очі й сказала: — А тепер не заважатиму вам — говоріть…
Цілий вечір у теплій хаті не стихали розмови. І коли б не нагадування Стехи, що Арсенові треба відпочити, ніхто б до ранку не склепив очей.
Лише опівночі Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкі темні вуса, перевдягнувся у чисту Романову білизну і ліг спати. А вже зі сходом сонця був на ногах.
Нагодований і почищений кінь тихо іржав біля ґанку, б’ючи копитом, ніби відчував нову далеку дорогу, а дідусь Онопрій з Якубом приторочували до сідла сакви і сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матір’ю. Посеред двору стояли Палій з Феодосією, Роман зі Стехою та Іваник із Зінькою. Всі були зажурені. Коли–то вони знову побачать його?
Вийшли за ворота. Арсен востаннє вклонився, і Роман передав йому повід коня. Але тут Палій поклав козакові на плече руку.
— Не поспішай! Я проведу тебе якусь хвилину…
Всім було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинці, тому залишилися стояти біля двору, а вони вдвох поволі пішли вздовж вулиці. Вороний кінь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в леваді над вербами.
— Отже, до Львова? — спитав Палій, повертаючи поза церквою на захід.
— Так, до Львова… Спочатку розшукаю пана Мартина і з ним поїду до короля. Спихальський знає Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, — тож допоможе мені…
— Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, — сказав Палій. — Чи польського, чи українського, але шляхтича. Тоді мав би вільніший доступ до панів–можновладців. Бо сам знаєш, яким чортом дивляться вони на козака.
Арсен засміявся.
— Ну, за цим діло не стане. Назвуся, приміром, Анджеєм Комарницьким… Чим не по–шляхетному звучить? Я єстем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано?
— Зовсім непогано. — Палій засміявся теж і, подлубавшись у кишені, дістав невеликий гаманець. — А якщо до цього імені додаси ще й капшук зі злотими, тоді можеш бути впевнений, що перед тобою відчиняться не тільки двері шинків і палаців, а й відкриються серця їхніх господарів…
— Що ви, батьку! — вигукнув Арсен. — Ви тут, у Фастові, самі живете надголодь. Краще купіть на ці гроші зерна для посіву або кілька добрих корів для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тільною коровою…
— За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе — далека дорога: гроші знадобляться. Та й не мої вони, а казенні. З нашої полкової каси. Бери — і не переч!
— Дякую, батьку. — Арсен заховав гаманець до кишені. — В дорозі справді знадобляться…
— Ну, а тепер прощай! І хай не спіткнеться твій кінь на далекій нелегкій дорозі! — Полковник обняв козака, поцілував у щоку, потім рвучко відштовхнув од себе, ніби відірвав від серця, і суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: — Сідай — і гайда! В путь!
Розшукати у Львові Спихальського виявилося зовсім неважко. Оскільки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечері і на подвір’ї, крім вартових, уже не було нікого, він звернувся з розпитуванням до підстаркуватого жовніра, що з напарником стояв на чатах біля воріт.
— Пана Мартина Спихальського? — перепитав жовнір. — Аякже, знаю!
— Де його знайти?
— То хай пан приходить сюди завтра вранці…
— Сьогодні потрібно.
— Ну, якщо пан має в кишені зайвий злотий…
— Маю.
— О, тоді, мосьпане, інша річ! — зрадів жовнір і підморгнув своєму напарникові, що стояв під ліхтарем. — Чуєш, Яцеку, ти побудь якийсь час сам, а я проведу пана. Тутай недалеко… Ходімте, пане!
Вони завернули за ріг і пірнули в густу темряву. Йшли недовго.
— Тутай! — оповістив жовнір, показуючи на похмурий будиночок, що причаївся, мов гриб, під високими безлистими деревами. — Я зараз погукаю…
— Ні, не треба, — спинив його Арсен, даючи монету. — Дякую. Я сам.
Жовнір підніс монету до очей, повертів між пальцями, навіть для чогось понюхав і, переконавшись, що то справжній злотий, швидко подався геть.
Арсен підійшов до освітленого вікна, трохи постояв, щоб перебороти мимовільне хвилювання, що враз охопило його, а потім тихенько постукав у шибку. Просто не вірилося, що зараз відчиняться двері — і він почує голос пана Мартина.
Двері не відчинилися. Зате важка чоловіча рука відсунула занавіску, і до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський.
— Хто там? — почувся його гучний голос.
— Пан Анджей Комарницький.
— Хто?.. Що за дурні жарти, пане! — Спихальський вирячився ще більше, намагаючись розпізнати незнайомця. На його обличчі заліг вираз розгубленості. — Єще раз питам — хто тутай?
Арсен засміявся. Він не хотів називати голосно своє справжнє ім’я.
— Невже не впізнаєш, пане Мартине? Оце так! А ще зовсім недавно клявся, що довіку не забудеш друга!
Спихальський тихо охнув. Занавіска опустилася. Через якусь мить грюкнули двері — і він як вихор вилетів надвір.