Таємний посол. Том 2

Малик Владимир Кириллович

— Ваша ясновельможність, можна?

Юрась злякано кинувся — аж свічка заблимала.

— Тьху, чорт! Міг би якось делікатніше… Заходь!

Многогрішний привітався, сів на дзиґлику край столу, на якому стояла порожня карафка з–під вина, зітхнув.

— Чого так важко? Розповідай! З чим повернувся з Немирова? — спитав Юрась.

— Ні з чим, — буркнув Многогрішний. — Справи кепські…

— А саме?

— Всюди на Правобережжі, крім Кам’янецького пашалика, відновлено владу Речі Посполитої. Польща скористалася з перемоги під Віднем і

прибирає до рук українські землі, що за Бахчисарайським договором мали бути нічийними, а насправді знаходилися під вашою булавою.

— Це я знаю, — перервав його нетерпляче Юрась. — А як наші справи? З ким говорив? Хто визнає мою владу?

— Е–е–е, ніхто! — безнадійно махнув рукою Многогрішний. — Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський роздають приповідні листи на села і міста, ніби то їхня власність… Про те, щоб іти на службу до вашої ясновельможності, ніхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палій вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирів не має ніякого права. Порядкує там його приятель Андрій Абазин. Ну, та я теж віддячив йому за таку образу! Пам’ятатиме до нових віників!

— Прокляття! — Юрась ударив кулаком по столу. — Мало я їх палив і розпинав! Мало вішав! Не люди, а сміття якесь! Я скручу їх у баранячий ріг і примушу робити те, що накажу! О Боже, дай мені сили підвестися над недолею, влий снаги в моє серце, щоб воно стало незворушно–кам’яним, нечутливим до чужого болю й страждань, і я, опираючись на дружню підтримку падишаха, зберу весь народ свій у цей кулак!

Він ще раз стукнув по столу і від шаленства, що переповнювало його груди, скрипнув зубами. Очі його палали, як у хворого. В куточках губ з’явилася піна. Давалося взнаки сп’яніння.

Він усе ще не хотів зрозуміти, що карта його бита, що Україна відсахнулася від нього, мов від прокаженого. Чіплявся за найменшу можливість утриматись на поверхні. Обманював пашу Галіля, великого візира і самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не діждуться, щоб перейти під його булаву. Обманював і себе примарними надіями, все ще на щось сподівався… На що?

Він охопив руками голову і втупився безтямним поглядом у темне вікно, за яким була глупа ніч.

Многогрішний не наважувався порушити цю зловісну тишу і задерев’яніло сидів на незручному дзиґлику.

Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не міняв пози. Здавалося, то сиділа не людина, а кам’яна статуя з блідим, як у мерця, лицем.

Навіть гул голосів за дверима і гупання багатьох ніг не вивели його із цього стану. І тільки тоді, коли двері раптом широко розчинилися і в кімнату ввійшов Азем–ага, а за ним — кілька яничарів, Юрась повернувся до них і гнівно вигукнув:

— Азем–ага, я наказав без дозволу не заходити до мене!

І — осікся: в простягнутих руках Азем–аги тьмяніло широке дерев’яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змія, довгий шовковий шнурок.

Юрась здригнувся.

Многогрішний схопився з дзиґлика, але, зрозумівши, що гетьманові надіслано від султана смертний вирок, закляк на місці.

Тим часом Азем–ага поволі наблизився до стола і повагом, урочисто поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазні, суворі яничари.

Юрась прикипів поглядом до шнурка.

Це був кінець. Кінець усьому — надіям, тривогам, життю. Він прекрасно знав, що людина, яка одержувала від султана такий подарунок, жила не довше, ніж потрібно для того, щоб умерти. І цінував його султан невисоко — прислав свій страшний подарунок не на срібному, а на дерев’яному блюді…

— Ні! Ні! — Він затулився рукою, ніби захищаючись від несподіваного удару. — Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не міг султан віддати такий наказ!

— Султани ніколи не помиляються! — крижаним голосом промовив Азем–ага. — Пробач мені, гетьмане Іхмельніскі, але султанський наказ треба виконувати не гаючись… Ти сам, чи тобі допомогти?

— Ні–і–і! — несамовито заверещав Юрась. — Не хочу–у–у!

Азем–ага зробив ледь помітний знак рукою, і з–за його спини вийшло троє яничарів. Один схопив Юрася за руки — заломив за спину. Двоє інших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили.

Юрась захарчав, заборсався в петлі, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зів’яв, поник.

Так ніхто і не зрозумів — помер він від удавки чи від страху.

Тільки тоді, коли з гетьманом було покінчено, Азем–ага звернув увагу на Многогрішного, що стояв ні живий ні мертвий.

— Ти допоможеш нам, Свирид–ага! Винесеш труп. — І повернувся до яничарів, що стояли позаду. — Давайте лантух!

Один з яничарів швидко розгорнув великий лантух, інші схопили труп гетьмана і головою опустили вниз. Потім міцно зав’язали.

— Бери, Свирид–ага! — наказав Азем–ага. — Послужи востаннє своєму гетьманові!

У Многогрішного з переляку відібрало мову, а ноги ніби приросли до підлоги.

— Ти що — оглух? — штовхнув його у спину яничар.

Йому допомогли звалити мішок на плечі, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем–ага, позаду — яничари.

Многогрішний ледве плентався. Від страшної поклажі, що каменем придавлювала його плечі, у нього макітрилося в голові. Був певен, що востаннє ступає по землі.

На вулиці повернули праворуч, до Турецького мосту.

Надворі стояла темна, хмарна ніч. Місто ніби вимерло — ні перехожого, ні вогника, ні собачого гавкоту. Тільки важке сапання Многогрішного порушувало цю могильну тишу.

На мосту Азем–ага зупинився.

— Сюди!

Хтось підштовхнув Многогрішного до кам’яних перил. Він спіткнувся, і лантух з гуркотом упав до ніг Азем–аги.

— Тихше ти, шайтанове насіння! — вилаявся ага. — Кидайте!

Яничари схопили лантух і жбурнули через перила вниз, у невидимі холодні води Смотричу. Звідти через деякий час, бо русло ріки лежало в глибокому каньйоні, долинув глухий сплеск і зразу ж розтанув під кам’яним склепінням мосту.