Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Многогрішний перехрестився.
— Господи, упокой його душу!
— Аллах упокоїть… і прийме його в свої райські сади, — сказав Азем–ага. Було незрозуміло, говорить він серйозно чи насміхається. — Він вірно слугував падишахові і заробив собі царство небесне… А ти, Свирид–ага, забирайся звідси! Якнайшвидше і якомога далі. Зрозумів?
Як було не розуміти!
Многогрішний мовчки вклонився і кинувся навтіки. Він уявив мертвого Юрася Хмельницького і подумки подякував Богові за те, що то не на його шиї зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тісному мішку, котять по слизькому камінні холодні каламутні хвилі…
Секретар Таленті, схиливши в поклоні довгасту голову, покриту рідіючим чорним чубом, вийшов з королівського кабінету і, не зачиняючи за собою дверей, сказав:
— Його ясновельможність пан круль ласкаво дозволив тобі, пане Комарницький, зайти на коротку аудієнцію.
Арсен вступив до знайомого кабінету.
Собеський сидів за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрібленого сивиною волосся, і пильно дивився на нього. На жовтавих шоках пробивався легкий рум’янець. Король був явно чимось схвильований.
Арсен вклонився.
— Доброго здоров’я, ваша ясновельможність!
— А–а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вітаю, вітаю героя Відня! Я ніколи не забуваю тих, хто хоробро бився під моїми знаменами… Сідай, будь ласкавий. Розповідай, з чим прибув!
Арсен зробив кілька кроків до столу, але не сів.
— Ваша ясновельможність, допущена велика несправедливість, і я приїхав просити у вас допомоги й захисту…
— Несправедливість!.. О Єзус! І тут несправедливість! Здається, вся сьогоднішня Польща зіткана з одних несправедливостей! — вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полоні своїх думок чи під впливом перерваної розмови з секретарем…
— Про які несправедливості говорить ясновельможний пан король? — здивувався Арсен. — Скажіть, хто образив королівську милість — і я…
— Ні, ні, не те, тут одна шабля не допоможе, — замахав руками Собеський. — Магнатські інтриги, магнатське своєволенство руйнують польську державу! Ось що ранить мені серце! Кожен тягне в свій бік. Ніхто не думає про ойчизну, а тільки про свої маєтки, про свій гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк–так держалося купи, а тепер — мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич — магнатом! Всюди — розбрат, підкупи, тяганина по судах, збройні наїзди, грабунки, розбій… Ніхто не боїться королівської влади, всяк покладається на шаблю. Анархія — та й годі!
Арсен мовчав, сторопівши від такого королівського одкровення.
Помітивши його розгубленість, Собеський схаменувся і вже спокійним тоном запитав:
— То що ж трапилося? Від кого я повинен тебе захистити?
— Не мене, ваша ясновельможність… Допущена несправедливість по відношенню до відомого вам полковника Семена Палія, який теж не менш хоробро бився під знаменами вашої ясновельможності з турками…
— А з ним що скоїлось?
— Його підступно схоплено в Немирові людьми пана Станіслава Яблоновського і запроторено в кам’яницю в Підкамінному…
— За віщо?
— Без ніяких підстав… Тільки тому, що його оговорив один давній недруг, заявивши, нібито полковник прихильно ставиться до гетьмана Самойловича і до Москви…
Собеський відкинувся на спинку стільця.
— А якщо то правда?
— Нема жодного доказу, ваша ясновельможність! Ви самі бачили, як Палій не шкодував життя і сил ні під Віднем, ні під Парканами… Козацьке військо, фастівський полк і всі полки на Правобережжі обурені свавіллям Яблоновського. Ми всі просимо вашу ясновельможність захистити полковника від несправедливого обвинувачення і наказати гетьману Яблоновському випустити його з ув’язнення!
— То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький — козак? — здивувався Собеський.
— Так, ваша ясновельможність.
— О–о! Тоді мені зрозуміло, чому пан так одстоює Палія… Ну, власне, я нічого не маю проти полковника. Він, безперечно, хоробра людина, і я ніколи не забуду його звитяг під Віднем. Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо… Тим більше, що я не хочу мати ніяких ускладнень з Москвою, бо ми трактуємо зараз про вічний мир і союз із нею, про спільну війну проти Османської імперії…
Король затарабанив пальцями по столу, і Арсен зрозумів: це був знак, що аудієнція закінчилася.
Йому стало прикро на серці. Отже, його далека поїздка закінчилася нічим. Собеський не відмовив у допомозі, але й не допоміг. Замість листа гетьманові обмежився розпливчастими словами: «Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо!» Та гоноровитий магнат засміється йому в обличчя і вижене геть! Ніякої упевненості, що він виконав би письмове розпорядження короля, а словесне побажання — тим більше…
Арсен мовчки вклонився і вийшов.
Минаючи розкішні, цяцьковані золотою фарбою двері королівського кабінету, мимоволі пригадав, як він колись під Чигирином просив захисту для Романа Воїнова, коли того заарештував генерал Трауерніхт, і одержав таку ж відмову… Виходить, можновладці всюди однакові, хай їм грець! Простій людині за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть, сподівайся, козаче, тільки на власні сили, на власну шаблю!
Валка в’їхала у Підкамінне і зупинилася на майдані перед замком. Сонце вже сіло за небосхил, і від похмурих фортечних стін та гостроверхих веж падали на землю чорні тіні.
— Гей, хлопи, тут ставати на нічліг заборонено! — гукнув од воріт вартовий гайдук. — Насмітите, а потім прибирай після вас!
— Не кричи, пане! Ми не глухі! — відповів Арсен, одягнутий у звичайний селянський одяг — білі полотняні штани й сорочку та солом’яний бриль. — Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожніми руками приїхали на ярмарок. — І він поплескав долонею по крутобокому барилу.
Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, підстаркуватий гуцул з Прикарпаття, закліпав очима, а потім облизнув язиком сухі, спраглі губи.