Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Запам’ятала, — прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім’я, що мало тепер для неї таке велике значення.
— Ну, то рушайте. І хай береже вас Матір Божа!
Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір’я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід, туди, де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад неї з тихим скрипом зачинилися старі дерев’яні ворота.
Сонце нещадно пекло ніздрюваті скелі над каламутним Смотричем, сірі, похмурі громаддя фортеці і черепичні дахи Кам’янця–Подільського. Спека стояла така, що босою ногою годі було стати на гарячу, мов присок, землю.
В таку післяобідню пору до старовинного кам’яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що відділяла півострів, на якому сіріли кам’яниці міста, від материка, на змилених, стомлених конях під’їхали два вершники.
Біля мостової застави точилася суперечка. Кілька яничарів, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязі, щось наперебій намагалися втовкмачити йому, а він, мало не плачучи, відбивався від них і пальцем показував на той бік, мабуть, пояснюючи, що йому треба до міста.
Вершники зістрибнули з коней, припнули їх до конов’язі у затінку розлогих в’язів та лип і підійшли до гурту. До них зразу ж повернувся підстаркуватий розповнілий ага.
— Хто такі? Куди їдете?
— Сафар–бей, з Немирова… Їдемо в ставку паші від Азем–аги і гетьмана Юрія Хмельницького. Що тут за базар?
Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу і його супутника, котрий пильно приглядався до білявого юнака в польському строї.
— Та ось приїхав тут один… Ніяких паперів, по–турецькому розуміє погано. Каже, що йому потрібно в місто, а з якою метою — відмовляється сказати…
— Значить, у нього є якась таємниця, — усміхнувся Ненко і звернувся до Звенигори: — Ну, нам пора їхати. Приведи коней!
Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотів, так щоб його міг чути тільки Ненко:
— Чекай… Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грім, якщо це не пані Вандзя, дружина Спихальського! Треба її якось виручити…
Ненко бистро окинув оком яничарів і принишклого незнайомця, обличчя якого справді мало скидалося на обличчя мужчини, за якого він себе видавав.
— Ага, я бачу, ви самі тут не з’ясуєте, хто цей незнайомець, — звернувся він до старшого. — Гадаю, буде найкраще допровадити його в місто і передати в канцелярію паші. А там уже розберуться. Може, справді він привіз якісь важливі вісті?
Ага засопів носом, витер з блискучого лисіючого лоба рясний піт і буркнув:
— Якщо ага береться це зробити…
— Мені зовсім не важко: я ж їду туди.
Ага гукнув на яничарів, щоб віддали подорожньому коня і відпустили його. Юнак, видно, не розумів, чому так раптово змінилося ставлення до нього цих грубих, крикливих воїнів, але не став докопуватися причини, а зразу ж скочив у сідло і рушив до мосту.
— Пані Вандзя, не поспішайте, — раптом пролунав тихий голос. — Як трапилося, що ви опинилися тут, у Кам’янці? Де пан Мартин?
— Матка Боска! — Юнак враз зблід і злякано глянув на двох вершників, що їхали обабіч нього. — Хто ви?
— Не бійтеся, пані, — промовив уже голосніше Арсен, коли вони опинилися посеред мосту, — ми ваші друзі… Пам’ятаєте Звенигору? Я друг пана Мартина… Але ви не відповіли на моє запитання.
— Так, я Ванда Спихальська, — призналася збентежена жінка. — Вас, мабуть, дивує, чому я тут?
— Безперечно.
В голубих оченятах Вандзі застиг переляк, і хоч вона відповіла зразу, не затинаючись, Арсенові все ж здалося, що жінка говорить неправду.
— Я шукаю свою сестру… Кажуть, вона повинна бути десь тут.
— Чому ж з вами нема пана Мартина? Де він? Що з ним?
— Він поступив на службу до гетьмана Яблоновського… До того ж він зараз хворіє.
По тому, як непевно це було сказано і як порожевіли щоки пані Вандзі, Арсен зрозумів, що жінка все вигадує від початку й до кінця. Для чого це їй? Як вона опинилася в Кам’янці? Що сталося зі Спихальським? Чи не ховається тут якась таємниця, яка, можливо, коштувала життя панові Мартину?
Він не міг дати відповіді на ці запитання. Сподіватися ж, що Вандзя чесно розповість про все, що трапилося після того, як вони розсталися у Краковецькому лісі під Немировом, було марно. Жінка явно щось приховує.
— Пані знає, де мешкає її сестра?
— Ні, не знаю.
— Де ж пані зупиниться?
— Ну, тут, напевне, є харчевня або корчма…
— Ми могли б запропонувати свою опіку, якщо пані дозволить. Адже в чужому місті та ще і в чужій країні такій чарівній молодій жінці не зовсім безпечно подорожувати одній.
— Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб’язністю. Звичайно, якщо пан не стане набридливо нав’язувати своєї опіки.
— О ні, хай пані не турбується. Адже я це роблю для дружини свого найліпшого друга! — запевнив Арсен.
Вони з’їхали з мосту і, поминувши кам’яну браму, вимурувану над самим урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою вулицею вгору, до центра.
Людей на вулицях було зовсім мало. Та й ті, забачивши вершників, хутко звертали вбік і зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало років з часу турецької навали, але й досі всюди було видно сліди жорстоких боїв. Розтрощених вибухами будинків ніхто не лагодив. На черепичних дахах церков і костьолів, ратуші і будинків місцевої шляхти зяяли проломи, з яких із галасом вилітало вороння. Смердючі згарища поросли лободою та чортополохом. Тільки де–не–де можна було побачити ознаки життя — сохла на вірьовках випрана білизна або крізь запилене вікно виглядало на вулицю зелене листячко герані.