Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Київ кишів військовим людом. З Москви по Дніпру і Десні плотарі гнали будівельний ліс, човни з залізом, військом, зброєю. З Лівобережжя гетьман Самойлович прислав кілька тисяч козаків і ще більше посполитих селян для грабарських робіт.
Вдень і вночі на Печерську і Звіринці не вщухав людський гомін. Там зводилися високі земляні вали, укріплені частоколом, гармаші встановлювали на них гармати, в передпіллі козаки споруджували вовчі ями… Укріплювалося старе місто. Поділ теж обнесено палісадом.
Через Дніпро перекинуто великий наплавний міст на байдаках. Ширина мосту була така, що по ньому могло зразу їхати чотири ряди возів.
Генерал Патрік Гордон, або, як його тепер звали, Петро Іванович Гордон, який керував цим величезним будівництвом, ледве встигав побувати за день усюди, де велися роботи. І печерські ретраншементи, і міст були в центрі його турбот. Особливо міст: ось–ось мали надійти основні сили з Лівобережжя. Десятки тисяч воїнів, тисячі возів і тисячі голів худоби потрібно було швидко, без затримки переправити на правий берег. Крім того, він мав так укріпити підходи до моста, щоб вороги не змогли його зруйнувати чи спалити… Тому й гасав непосидющий генерал на високому тонконогому коні з одного кінця міста в другий, і всюди його гостре око помічало те, чого не могли або не хотіли помітити інші, а різкий голос підганяв лінтюхів.
Та, незважаючи на зайнятість, генерал знайшов годину, щоб потурбуватися про Арсенову сім’ю. Він послав у Новосілки з припасами Кузьму Рожкова, якого після чигиринської облоги тримав при собі, і той одного теплого дня повернувся до Києва не сам, а з Іваником, який узяв найдужчих коней і найбільшого воза в надії ще чим–небудь поживитися. Не заїжджаючи на генеральське по–двір’я, вони помандрували до Софії, потинялися перед пишними будинками київських вельмож, спустилися на Поділ.
Велике гамірне місто справило на Іваника сильне враження. Сяючі золотом бані церков, кам’яні будинки, просторі крамниці, де можна було купити їжу, сіль, зброю і збрую, ошатно вбрані городяни і городянки — все це викликало у нього захоплення і подив. Він тільки прицмокував, поглядаючи на блискучі сокири та лопати, сапки й гостролезі коси, на хомути та наритники з гнуздечками, що пахли свіжовичиненим ременем, бив руками по своїх порожніх кишенях.
— Ай–ай–ай, досада яка, знаєш–маєш!.. Усе тута є, крім пташиного молока. Одної дрібнички не вистачає — грошенят. Ай–ай–ай, жодного шеляга, як на те, не завалялося в кишені… Тьху!
Кузьма тихцем підсміювався, бо знав, що генерал Гордон уже наказав усе те приготувати. А крім того — і солі, і борошна, і в’яленої риби…
Радощам Іваника не було меж, коли ввечері він побачив усе те багатство.
— Хоч би осі не поламалися, — похитував головою стрілець, дивлячись, як Іваник запопадливо хапає з комори різне залізяччя і кладе на воза.
— Не поламаються! Вони в мене дубові, знаєш–маєш, — відповідав Іваник. — А поламаються — нові в дорозі витешу!
Вранці другого дня він мав виїхати додому. Але це якраз була неділя, і коли в церквах ударили дзвони до заутрені, Іваник почухав потилицю і сказав:
— А що, знаєш–маєш, бути в Києві і не заглянути в Києво–Печерську лавру?.. Кузьмо, поведи, будь другом!
Вони спустилися в Хрещатий яр, на дорогу, що вела через Угорське до лаври.
Стояв сонячний погожий ранок. У яру, серед зеленої гущавини, кувала зозуля, бриніли пташині співи. Десь угорі, в розложистому гіллі обсипаних цвітом лип, гули бджоли, а над усім цим пливли звуки дзвонів — дзень–бом, тілі–бом, дзень–бом, тілі–бом!..
Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звідти вже виднілися золоті хрести Успенського собору, руїни оборонних стін, що з часів нападу Батия лишалися невідбудованими, Стара і Нова печерські слободи.
І тут раптом звуки дзвонів обірвалися. Натомість з валів ретраншементу залпом ударили гармати, почулися далекі крики.
— Свято яке, чи що? — спантеличився Іваник.
Кузьма зблід. Ні, заради свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закінчено і не всі гармати установлено… Невже напад?
Його сумніви розвіялися, коли від лаври долинули тривожні звуки сполоху. Великий дзвін забомкав часто, мов на пожежу, — бом–бом–бом! Ті звуки проникали крижаним холодом в саме серце і розросталися в ньому чорним жахом.
— Татари! — вигукнув Кузьма, вихоплюючи шаблю. — Прокляття! Тікай, Іванику!
Від Нової слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в бік Лаври хмару стріл. Видно, вони прорвалися через Звіринець, де будівництво валів ще тільки починалося, і, зім’явши нечисленну сторожу, затопили Печерськ. Порятунку не було.
Іваник теж вихопив шаблю.
— Тікай! Я прикрию тебе, Кузьмо, знаєш–маєш! Затримаю їх! Тікай у гущавину, на схили Дніпра! — гукнув він. — Бо то я винен, що потягнув тебе сюди… Чого обом гинути!
Кузьма і не думав тікати.
— Та тікай же, холера ясна! — вигукнув Іваник, не помічаючи, що перейняв від Спихальського його улюблену лайку.
Але тікати вже було пізно. Татари швидко наближалися. У повітрі просвистіло кілька стріл, і одна з них уп’ялася Іваникові в руку. Він недоладно змахнув високо піднятою шаблею, зойкнув і став поволі осідати на землю. На білій полотняній сорочці швидко розтікалась червона пляма.
— Зінько! — зойкнув Іваник. — Рятуй! Погибаю…
Кузьма нахилився, щоб витягти із рани стрілу, але тут прошумів аркан і обкрутився навколо його шиї, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з руки шаблю і повалився на землю поряд з Іваником.
— Прикінчити їх, батьку? — почув над собою юнацький голос.
Рожков розплющив очі. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий — літній чоловік з густою чорною бородою.
— Не треба, Чоро, — відповів старший. — За них дадуть на невільницькому базарі що–небудь… Накажи зв’язати!
— Добре, батьку, — відповів молодий і гукнув воїнам: — Гей, люди, зв’яжіть їх і відпровадьте в наш стан!
Кілька татар довгими вузькими пасами, вирізаними з нечиненої лошачої шкури–сириці, зв’язали руки Іваникові і Рожкову. В ту ж мить замашний нагай оперіщив їх по плечах. Невільники схопилися на ноги. Тугий аркан зразу ж потягнув їх за собою…
Татарський напад тривав недовго. Орда налетіла зненацька, мов вихор серед ясного дня, і так же швидко, захопивши кількасот бранців і бранок, підпаливши кілька будівель, почала відступати. Козаки і стрільці повсюди вибили татар за межі міста, і вони, промчавши околицями його, так же раптово щезли, як і з’явилися, полишивши після себе трупи, пожарища та плач рідних за бранцями.