Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Коб знав я напевне, що ти в Криму, то, не гаючись ні хвильки, пішов би з товариством визволяти тебе, моя кохана!..
У Вандзі зірвалося з вуст тяжке зітхання і в голубих очах забриніли сльози. Спихальський розцінив це, як вияв жалю за втраченими роками на чужині, як скаргу на долю, що так несправедливо і жорстоко повелася з нею. Він обняв жінку за плечі, гаряче прошепотів:
— Не плач, Вандзюню, не побивайся! Горе лишилося позаду — і все буде добре…
— Ах, Мартине, ти ніц не розумієш! — схлипнула жінка.
— Що ж я маю розуміти? Ми разом — і для мене цього досить. Відтепер ми завжди будемо разом, щастя моє! Поїдемо у наш Круглик…
— Там нічого не лишилося: татари все спалили.
— А ми відбудуємо! Поставимо ще кращий дім…
— Ні, Мартинчику, не поїду я…
— Що? — вигукнув спантеличений Спихальський. — Чому то?
— Крім тебе, у мене там нікого немає…
— Крім мене, кажеш? А хто ж тобі ще потрібен, ясочко?
— У мене діти, Мартине, — ледь чутно прошепотіла жінка.
— Холера ясна, які діти? Звідки?
Він раптом почав здогадуватися. Кров шугнула йому в обличчя, і воно побуряковіло. Губи затремтіли, а руки мимовільно шарпнули Вандзю за плечі.
Не тямлячи себе, він заревів:
— Звідки, питам?
Вандзя вирвалась із його рук, гордо підняла голівку.
— Не кричи, Мартине! Сам міг би здогадатися, що таких жінок, як я, в неволі не посилають доїти кобилиць чи полоти баштан…
— Отже, ти…
— Так, я стала дружиною салтана.
— О Єзус!
— А що я мала робити? Хіба я винна в тім, що мене схопили, як беззахисну вівцю, і завезли в чужий далекий край? Хіба не ти мав захищати мене? Але ж ви здали туркам Кам’янець і самі опинилися в неволі… То чого ж ти зараз звинувачуєш мене?
Спихальський безтямно дивився на жінку, не вірячи в те, що сталось. Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке він марив усі ці довгі важкі роки, зів’яли рожеві надії на майбутнє, виплекані у мороці чорних каторжних ночей, коли в нього залишалася одна–єдина втіха — мрія…
— Де ж ті… діти? — глухо спитав він.
— Залишилися в Криму… Салтан, напевне, врятував їх, моїх двох хлопчиків.
— А може, вони загинули?
— Ні, не вірю! — крикнула Вандзя. — Не говори про це! Не вірю! Поки сама не переконаюсь… Я бачила, як він тікав з ними!
— У нас будуть наші діти, Вандзюню.
— Хто зна, чи будуть… Адже не було… А ті, двійко, уже є, і я безтямно люблю їх! Чуєш — люблю!
— Ти забудеш їх.
— Кого? Дітей?! Ти думаєш, що говориш?
— Холера ясна, але ж ти мусиш їхати додому!
— Я і їду. Хіба не бачиш? — байдуже проронила Вандзя.
Пан Мартин зітхнув і не відповів нічого.
Коли до Сірка дійшли чутки, що частина невільників неохоче повертається додому, він не повірив.
— Не може цього бути!
— Але ж це так, батьку кошовий! — похмуро кинув Метелиця.
— І все ж не віриться… Дайте мені коня — поїду сам, поговорю з ними.
Йому підвели коня. Джура підставив стремено, допоміг сісти старому в сідло. За кошовим рушили значні козаки.
Стомлені, припорошені степовою пилюкою невільники купами сиділи в ковилі — відпочивали. На одних обличчях цвіла радість — повертаються додому, в очах інших зачаїлася туга, стояли сльози.
Сірко спохмурнів.
Одна повновида жінка з кучмою пшеничного волосся на непокритій голові плакала не криючись і, лише коли перед нею зупинився вершник, витерла сльози кулаком.
— Чого плачеш, молодице? — спитав кошовий. — Не рада, що вільна, що повертаєшся в рідний край?
Жінка підвела заплакані очі.
— А чого радіти? Хто мене жде дома?
— А в Криму?
— Там залишилися діти…
— Скільки ж їх у тебе?
— Троє.
— А чоловік?
— І чоловік… Якщо живий…
— Татарин?
— Атож.
Сірко потемнів на виду. Раптом відчув, як запекло під серцем, ніби хтось ударив у нього ножем.
— А ти? — звернувся від до чорнявої красуні, яка з якоюсь притаєною надією прислухалась до розмови. — У тебе теж діти?
— Теж… Двійко дочок.
— Ти також хочеш назад, у Крим?
— До діточок хочу…
— І багато вас таких, що назад хочете?
— Немало… У кого — діти й чоловік, у інших — жінка в Криму й діти…
— Але ж ми кров проливали, щоб визволити вас! Скільки добрих лицарів полягло в цьому поході! А ви… Ех, ви!.. — Сірко скривився, бо знову відчув приступ гострого болю в серці. Потім, подумавши, сказав: — Ну, що ж — хай буде по–вашому… Покличте всіх колишніх бранців до мене!
На поклик джури всі згромадились перед кошовим.
— Люди–и! — підвівся на стременах Сірко. — Бачу я, що не всі ви охоче повертаєтесь додому, на рідну землю, на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, у мир хрещений… Є й такі, хто хоче повернутися назад, у Крим, до своїх чоловіків, до жінок, до дітей… Я не осуджую їх — хай ідуть! Вольному — воля! Але я хочу знати, чи багато таких. А тому прошу: розділіться надвоє! Хто додому, в Україну, станьте праворуч, а хто в Крим — ліворуч!
Натовп загув, заворушився. Люди почали поспішно переміщатися по полю. Одні — направо, інші — наліво. А розділившись, стали купами одна проти одної.
Спихальський побачив серед меншої купи хустину червоного шовку — сполотнів.
— Вандзуню! Вандзуню! — гукнув з відчаєм у голосі. — Вернися!
У відповідь почувся жіночий голос:
— Не вернуся, Мартине! Не вернуся! Прощава–ай!..
І запала тиша, тільки вітер шелестів у ковилі.
Тоді Сірко повернувся до тих, хто хотів повернутися до Криму, і глухо промовив: