Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Я ще раз кажу — чого ти хочеш від мене? — спитав бей.
— Зараз дізнаєшся… Скажи мені, де дівчина по імені Златка, яку ти викрав у Немирові з двору Юрія Хмельницького?
— Златка?.. Я вперше чую таке ймення…
— Пригадай! Її ще звали — Адіке.
— Чекай… Чекай… Чи це не та красуня, котра сподобалася гетьманові? Га?
— Так. І ти її викрав! Скажи — де вона?
— Я її не викрадав…
— Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або…
— Аллах свідок, я не викрадав її… Взагалі, в самому Немирові я не взяв жодної душі. Тільки на селах, де ще було трохи люду… Та й то всього півтора десятка якихось калік. Але ж мені дозволив сам гетьман. В рахунок плати за мою військову службу…
— Ти кажеш неправду! В Немирові впевнені, що викрадення Златки і Стехи, другої дівчини… такої білявої… Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… гарні дівчата…
— …це справа твоїх рук!
— Ні! Клянусь Аллахом…
— Чим ти доведеш? У мене обмаль часу!
— Чекай… чекай… Тепер я пригадую, Ти шукаєш не там, де треба.
— Ну! — в голосі Арсена забриніла надія. — Де ж?
— Вона в Буджаку!
— У Буджаку?
— Так. Зі мною повертався додому син Кучук–бея Чора… Він, пригадую, віз дівчину… Але я не цікавився, хто вона.
— Де ж її там шукати? Буджак великий…
— От цього не знаю. Кучук — мурза білгородський… Там шукай!
— Дякую, бею… Якщо це правда… Поклянись!
— Чоловіче!.. А втім — клянусь дітьми… Я сказав правду.
— Я вірю тобі… Ще одне запитання: де ж поділася друга дівчина?
— Цього я не знаю… Бачив тільки одну.
— Не може бути! Вони зникли одночасно.
— Ще раз кажу — не знаю… Не бачив і не чув.
— Гм, — Арсен задумався: по всьому видно, бей говорить правду. — Що ж, дякую, бею… І пробач, що примусив тебе і твою сім’ю пережити кілька неприємних хвилин… А тепер — стань до вікна спиною і стій там доти, доки не почуєш стук у шибку. Зрозумів?..
Якщо не хочеш одержати кулю в спину, то будь розсудливий і не переслідуй мене!
Газі–бей пройшов до вікна, повільно повернувся до нього спиною. Арсен тим часом поволі відступав назад.
— На добраніч! — кинув з порога і зачинив за собою двері.
Газі–бей і Ванда–ханум не промовили жодного слова і не поворухнулися, аж поки не постукали у шибку. Тільки тоді бей зірвався з місця і метнувся до дверей, мов навіжений. Очі його палали люттю, з горла виривався нелюдський стогін.
— Я уб’ю його, гяура! Уб’ю, як скажену собаку!
В ту ж мить Ванда кинулась йому навперейми, розставила руки, мов крила, і затулила собою двері.
— Газі, чекай! Не нароби дурниць!
— Пусти мене!
— Зажди, любий, я хочу тобі розповісти…
— Геть з дороги! — заревів розлютований бей і так штурхонув дружину, що вона, охнувши, відлетіла вбік і важко впала на підлогу.
Заплакали перелякані діти. Але бей не почув їхнього крику: зірвавши зі стіни шаблю, як був у самій сорочці, без шапки, вискочив надвір і закричав щосили:
— Гей, люди, до мене!
Прибігло кілька заспаних сейменів.
— За мною!
Він мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на світі: уруське посольство, яким у відсутність калги, котрого хан послав з важливим дорученням у Стамбул, він мав піклуватись, козака, що наважився на такий зухвалий вчинок, себе — за те, що не проявив твердості і не зумів витурити з дому того зухвальця чи схопити його.
Поки сеймени грюкали в ворота, поки вартові доскіпливо допитувалися, хто стукає і чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий осінній вітер обвівав його зі всіх боків, а холодна мжичка вистуджувала гарячу голену голову. Тому, коли він нарешті вбіг на подвір’я калги, а потім крутими сходами здерся на вежу і, сильно шарпнувши за ручку, відчинив двері, від його наміру на місці забити козака залишився тільки спомин. Ні, він так зразу не вкоротить йому віку. Та це було б і необачно: невідомо, що скаже хан. Він все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур сім разів пошкодує, що був дурний і завдав прикрощів можновладному беєві, хановому улюбленцеві!
Коли сеймени присвітили палаючим смолоскипом, Газі з радістю уздрів, що обидва козаки тут, у вежі. Вони ще не спали — лежали на кошмі, прикрившись рядюгами і кожушинами.
— Встати! — гарикнув він.
Козаки підвелися.
— Зв’яжіть їм руки! — повернувся до сейменів.
Ті кинулися до козаків.
— Бею! — гукнув Арсен, відбиваючись від нападників. — Ти забуваєш, що ми належимо до посольства. А послів усюди вважають недоторканними особами.
— Посли не вриваються в чужі оселі, як розбійники, — криво усміхнувся Газі і повторив свій наказ: — В’яжіть їх!
Козакам скрутили руки, підштовхнули до виходу. Арсен усе ще намагався звернутися до Газі–бея, переконати його, що він чинить не по закону, але той тільки криво шкірив зуби і, поблискуючи голеною мокрою головою, що у світлі смолоскипів здавалася круглою жовтогарячою динею, мовчки йшов попереду.
Їх завели на подвір’я салтана і кинули в льох.
— Ми вимагаємо повідомити про нас посла Тяпкіна! — крикнув Звенигора. — Ти відповідатимеш за цей злочин, бею!
— Помовч, гяуре! Тут я господар! Що захочу, те й зроблю з вами! — зловісно зареготав Газі–бей. — І почну з того, що почастую таким питвом, яке примусить вас швидко розв’язати ваші паскудні язики… Гей, слуги, принесіть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрій кружці в козацькі горлянки!
Арсен здригнувся. Він не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити їх розповісти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу із Гнилого моря — Сиваша. Вона роз’їдає горло, пекельним вогнем пече нутрощі, викликає таку спрагу, що її годі згасити навіть бочкою води. Але поки нещасний не зізнається або не наговорить на себе і своїх спільників, доти йому води не дають.
Двоє сейменів метнулися по крутих сходах нагору і через якийсь час вернулися із дзбаном ропи і дерев’яною коновкою. Інші накинулися на козаків, збили з ніг, коліньми притиснули до землі.
— Заливайте! Та більше! Не шкодуйте шайтанової водички! — наказував Газі–бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.
Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи і наблизився до Арсена.
— Сам питимеш, гяуре, чи розціпити зуби ятаганом?
Арсен міцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев’янів.
— Всуньте йому лійку в рота і залийте! — наказав салтан, здригаючись від холоду.
Та раптом нагорі скрипнули двері, і по кам’яних сходах задріботіли жіночі кроки.