Талан
Шрифт:
Жалівницький. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив і розум, і серце. А йому, ласуну, одна тільки примха, одні хвастощі...
Лучицька. Не лайте ж мені його в вічі: невже вам не жалко мене вразити, мені боліч зробити?
Жалівницький. Згибло все! Ви закохані знов у Квітку!
Лучицька. Ой! Що ви? Звідкіль така думка?
Жалівницький. Закохані, закохані... правда?
Лучицька.
Жалівницький. Закохані - і мови нема.
Лучицька. Що ви? Ані слова про те! Як ви умієте людину збентежити... жарину кинути в серце.
Жалівницький. Не рвія в мене кричить: я вашим щастям щасливий... тільки не йому вам його дати, а хіба поламати життя! І святе іскуство піде до дідька, і погине чудовий талан, замре, втіхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!
Лучицька. Борони боже! (Пауза. Далі жваво). Не бійтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зійду!
Гирявий (у двері). Марко Карпович! Вихід!
Жалівницький (скакує). Біжу! (Виходить за лаштунки).
Лучицька (хапаючись за серце). Якось здавило серце... Чи страх налетів... чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку... (Пауза). Пусте!.. Зневага одна... Там ганьба... а!.. Далі, далі!! (Пауза). Ні ні! Не станеться... ніколи... задавлю! А дай ще мені, Маринко, вина... щось холодно.
Маринка подає; Лучицька п'є нервово.
Як думаєш, я на мерзоту нездатна?
Маринка.Що ви?
Лучицька. То-то ж! Так і думай, моя дитино!
Маринка. Авжеж... Ой, пора мені! (Вибігає).
Лучицька спирається на руки на стіл і здавлює ними свою голову.
Ті ж і Котенко та Безродний.
Безродний іде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять.
Котенко (до Маринки, що вийшла з уборної). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дівчинка... настояща українка... і оченята як терен... Хочеш, буду ролі давати, актрису зроблю?
Маринка. Я б і не знаю, що...
Котенко. Так заходь, я начитуватиму...
Гирявий (підбігає). Ваш вихід.
Котенко. Тю! (Пішов за лаштунки).
Виходить з уборної Кулішевич і йде теж, проглежуючи ролю, на кін.
Безродний. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила.
Лучицька. Я? Що я?.. Сама безсила...
Безродний. Безсила? Та од вас я тільки й набираюся тії душевної сили і віри, а то давно б уже витратився. І це саме діло, яке мені було великим, тепер часами здається гноїщем, у якому вигодовуються і розплоджуються черви...
Лучицька. Вас знову, певно, образили чим?
Безродний. Не мене, а мою віру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щирості у людини, - те мене рве!
Лучицька. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете... Люди як люди...
Безродний. Людину-то я чую... От ви мені дорогі не таланом своїм, не тим, що на його збирається люд, а своєю ясною вірою у людей і в святу справу, своєю чистою як кришталь душею...
Лучицька. Не хваліть... не стою...
Безродний. В вас про себе і думки ніколи нема...
Лучицька. Не хваліть, не хваліть... Не та я...
Безродний. Ви ні перед якою жертвою не зупинитесь...
Лучицька. Не та я... не та я, кажу...
Безродний. Та, та! Ви не одступитесь од рідного діла...
Лучицька. Голубчику, ріднесенький! Не знаю... Боюсь, щоб ви й у мені не зневірились...
Безродний. Зроду-віку! Я тільки тут і спочиваю душею...
Лучицька. Спасибі!.. Дай боже! От ви ще новий ланцюг, який мене в'яже до діла... (Усміхається). Глядіть же, щоб лиха сила його не порвала... (Хутко встає). Не вирве, не вирве, друже!.. Пора, мій вихід... (Виходить).
За нею Безродний.
(Гирявому). Мені, здається, з того боку?
Гирявий. Так, з третього плану.
Лучицька іде за лаштунки, Безродний за нею.
Квятковська та Безродний.
Квятковська (примітивши Безродного, мов ненароком набігає на нього з уборної). Таточко? Ах, даруйте, простіть!..
Безродний. Вибачте: я винуватий, на дорозі стою...
Квятковська. Ох, як я перелякалася! (Бере його руку). Гляньте, як серце стукотить...
Безродний (не дає руки). Хіба я такий страшний?
Квятковська. Татко страшний? Таточко наш любий, цяцяний... а не страшний... Ой! Не дивіться на мене так, а то мене то морозом, то приском обсипа...
Безродний. Чого ж то? Пропасниця?
Квятковська. Може. (Пригортається). Яка я манесенька перед татусеньком: мене як тато шубою вкриє, то й не видко... (Ховається за полу).