Талант
Шрифт:
Думаю: «Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?… Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?… Ні, ні, не буду тут я довго, сюди - на час. Тільки на який час…»
І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,- університет… Все зникає з очей.
Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним… Шляхи
Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне - не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю: «Все одно - ніхто того не буде бачити…» І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
«Я тільки хоч погляну очима»,- умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:
«Де я?»
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…
А з усіх боків шумлять вікна - плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце - буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
– Хто такий?
За дверима здавлений голос:
– Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку,
Увіходить: сива шапка, пальто - наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері - гарний…
Знайомиться:
– Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…
Понесло горілкою, разом із тим бачу - в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.
– Дерій, зажера, заїдливий…
Питаю:
– Не в миру з ним?
– Не любимо й на перехід один одного. Не людина - собака пінява…
Помовчав.
– Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село - з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько - в консисторії, і люди - теж за дяком. Крім того, поблизу - штунда.
– То й що?
– питаю.
Осміхається. Помовчавши:
– Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе - вподобали…
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
– Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то - в монастир на покуту.
– І це було?
– заохочую.
– Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…
– За що?
– Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, - додав він скромно. Зітхнув: - Ех, огидло все це мені до краю.
– То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
Підвів голову й серйозно подивився на мене:
– В москалі візьмуть.
Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
– А ви самі - якого роду?
Я сказав.
– Умгу…
– А що таке?
– Я - так.
Заспокоївся.
Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело - по-бурсацькому.
До мене:
– Ви співаєте?
– Співаю.
– Цю знаєте?
– І на всю школу несподівано шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля…
Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
– У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горілки не буду пити.
Він не почув чи не зрозумів:
– Що?
– Кажу, що я пити не буду.