Талант
Шрифт:
Два тижні вже ми не бачили Тетяни - прийшла. Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись… Сам дивуюсь:
«Ого! Та й що це зо мною?»
За стіною весела про щось суперечка… Долітає Андрієве зіпання:
– Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити.- Далі люто: - Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!…
…Шелестять папери, пищать ніжки стола чи стільця, а далі: лясь! лясь!
– звук паперів об мостину…
– Пробі, рятуйте! Розбій!
Діти
– Дуріють! Дуріють!…
Махаю рукою:
– Цс…
Вщухли…
За стіною дуріли: почалося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх… риплять парти, гуркотять двері… Вкінці - радісний вигук перемоги.
– Отам собі прогуляйтесь.
Затихло.
В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні…
Хтось із дітей радісно, на весь клас:
– Сюди йдуть!
Стукнуло в грудях: «Чи не сюди, справді?»
Так.
Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона… Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі - злодійкувато озирає клас.
Діти в галас:
– До нас! До нас!
Набираю ділового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:
– Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:
– До вас.
– Діло маєте?
– Маю,- запишалась.
Помічаю - одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.
– Не полохайтесь - я на часинку.- Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: - Що це у вас за книжка?
В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице… Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!… Перегортаю палпурку - тьху!
– задачник.
Подивилась, одсунула набік.
– Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?
– Що саме?
Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме - зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь «Наталку Полтавку»; вона - Наталка, я мушу грати Петра.
Зазирає у вічі:
– То згода? Кажіть, згода?
Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,- не маю за що… Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все…
– Заждіть,- пригадую, аби тільки сказати,- ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
Махнула з досадою рукою:
– Ой, успіємо…- І знову тихо, лагідно: - Ну, кажіть - згода? Чуєте, «Петре»?…
Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:
Підеш, Петре, до тієї,
котру тепер любиш…
Рясно заляскотіли оплески в класі:
– Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:
– А все ж
Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.
– Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!…- посварилась кулаком. Діти:
– Що це буде? Що це буде?
Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:
– От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.
Галас, писк… Дехто з дітей - за книжки.
– Тетяно! Тетяно Гнатівно!
– гримить за стіною Андрій.- Ідіть на часинку сюди. Примовкли.
– Чого?
– Листа забув вам передати, швидше!
Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:
– Глядіть же не зрадьте…- Далі приплющила очі, простягає руки: - «Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою…»
Пішла.
Трохи згодом чути: дзень - ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:
– Замкніть двері!
Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за клямку:
– Держіть! Давайте ключа! В'яжіть мотузком! З коридора почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку:
– Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр - ні одного не пущу…
Погомоніла за дверима, пішла ніби.
Діти не одходять од дверей, поприхиляли уші, дослухаються.
Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:
– Вони ще тут…
Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.
Хвилинка. Чуємо - так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха-тихенька струна:
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?…
Порвалось…
Притаїли дух, заніміли…
Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б'ється. Дожидаємо - нема. І відразу чогось од-чулося, що тиша за дверима спорожніла.
Хтось визирнув у вікно:
– Пішли! Он-он пішли поза повіткою…
Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.
Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері… Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути…
Пускаю діти додому.
Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували - не прийшла.