Танці шайтана
Шрифт:
У неї так роздулось черево, що вона ледь дихала.
Друга гієна оббігла старицю і спробувала, але якось ліниво, прокусити панцир черенахи. Може, вона і розкришила б гранчастий панцир черепахи, але чомусь облишила.
І не відходячи далі від води, присіла, розкарячилась і наклала здоровенну купу лайна!
Мандрівцеві здалося, що він аж тут, на камені, вгорі, почув жахливий той сморід. Бо що може бути смердючіше за лайно гієни?…
Спорожнившись і наликтавшись води, ця гієна вчвал, якось наче зневажливо підкидаючи низький зад, задерши хвоста із виском і
Чоловік обережно взяв за широке денце горлянку з водою, ще обережніше витяг затичку і приснув водою на звірятко.
Розкуйовджена жорстка шерсть тварини позлипалась на спині від крові.
Він промив рани, пообрізав гострим, мов бритва, ножем, шерсть навколо рани. Ще раз збризнув водою звірятко. Воно наче повело мордочкою, злегка дригнуло лапами і зачепило великими пазурами за сорочку. Чоловік склав долоню ковшиком і націдив води з горлянки. Пхнув туди гостру мордочку звірятка.
Звірятко повело носом, чхнуло і заходилось ликтати воду з долоні. Коли вода скінчилась, чоловік не налив на долоню знову воду, а дав тварині облизати його долоні і пальці до сухого.
Чоловік дивився на довгу, через усю спину, рану звірятка і думав, чим би його біді зарадити.
Наче й не воно врятувало його від сутички із чорною смертю. Але все ж саме воно відігнало від скелі змію. Як не міркуй, а все одно це звірятко — його помічник у цій небезпечній пригоді.
Було в нього в ладунці трохи порошку. Дали йому марабути ще в пустелі цей порошок із якихось порхавок. Щоб він рану присипав, коли його ящір черконув пазуром по литці. З того часу рештки порошку мандрівець носив у ладунці на грудях. Не хотілося на тварину такий чудовий лік витрачати. Але все ж він взяв злегка, на самі пучки золотавий порох і притрусив рану.
Як же називали цю тварину арабини? Його аж зло взяло, що сьогодні він не міг пригадати кількох слів!
Тут він відчув, що у всьому настала повна зміна.
Наче все примовкло. Навіть цикади своїм тремтячим дзвоном не так вже й докучали.
І гієни без завивання і хихотіння геть помчали від скривавлених ребер буйвола. Шум помахів крил зграї грифів долинув аж до скелі.
Мандрівець тільки встиг покласти на шкіру леопарда поранену тварину і спорядити свинцевою кулею арбалет.
Як на південному березі постало чорне воїнство.
І це не був натовп дикунів, як йому казали арабини, що торгували чорними невільниками.
Всі воїни стояли щільною лавою.
На чверть кроку попереду високий щитоносець із здоровенним щитом, трьома списами і тиквою-горлянкою на поясі. Цей пояс, та ще сандалії і плетена з кори шапочка на голові — ото й увесь одяг щитоносця.
А за правим плечем кожного щитоносця був лучник. Наче приріс до щитоносця. Ці негри лучники були прездорові. Всі на голову вищі від мандрівця, якщо й не більше! Тримали вони здоровенні прості луки з товстих гілок. І довжиною були луки якби не в сажень з двома п'ядями. Сагайдаки за спинами висіли навскіс, так, щоб було легко правицею з-за лівого плеча висмикнути стрілу.
Тут з лівого боку, зі схилу, з-за дерев почулись старечі голоси.
Мови цих старих чаклунів чоловік не знав і не міг її вивчити за ці дні поспішного переходу через річкові плавні, чагарі, переліски.
Але добре зрозумів, що вони кличуть його до себе, і якомога швидше.
Він схопив тільки арбалет на плечі, а звірятко запхав за пазуху і поспішив униз по кам'яній стіні.
Воїни на краю урвища заверещали високими жіночими голосами, коли побачили втечу мандрівця зі скелі.
У повному порядку, по двоє — щитоносець і лучник, воїни скочувались на курний, витоптаний усіма тваринами савани, шлях.
І бігли по двоє, як насилені на шворку намистини. Розфарбований у червоне, із жовтим щитом, щитоносець і геть чорний, з розфарбованим білими смугами обличчям під солом'яною шапочкою із цілим півнячим хвостом угорі.
Мандрівець пострибав між уламками каменів, а тоді вгору під захист дерев.
Під деревами стояли чорні старці-чаклуни і відчайдушно йому махали руками, щоб він поспішав.
І він показав їм, що хоч він і не довгоногий чорний бігун, а бігати здатен справно! Старі радісно закричали, коли побачили, як швидко і легко він підіймається вгору.
Та їх радість була марною…
Коли мандрівець добіг до них, і вони схопили його за руку, щоб потягти під порятунок непролазних кущів, з'явились воїни з блискучими метальними ножами.
Ці воїни заволали з такою силою і гучністю, що чаклуни впали навколішки.
Мандрівець згарячу, а водночас і з відчаю, націлився арбалетом в командира цих метальників ножів.
Головний із вояків опустив руку з ножем і показав, що чужинець повинен піти з ними.
Мандрівець на мигах показав, що він піде, якщо старці-чаклуни підуть з ним. Вони закивали на згоду і всі рушили до висихаючої стариці.
Стрункі, жилаві метальники ножів оточили мандрівця і дідуганів з усіх боків. Розглядали його з усіх боків, мацали зброю, шарпали за одяг. І щось говорили, говорили, наче якісь дрозди щебетали і метеляли при цьому всі головами з безліччю тонких, намащених жиром косиць.
Коли вони прийшли до стариці, то побачили, що один із щитоносців намагається пробити списом черепаху.
Тут сивий чаклун кинувся і щось присвистуючи та клацаючи язиком, почав доводити воїну.
Воїн нехотя облишив черепаху, і вона посунулась нагору до коріння підмитих повенями дерев.
Мандрівця ні лучники, ні щитоносці не оглядали так нахабно, як метальника ножів. Не простягали рук до його одягу і зброї, до його світлої, хоч і засмаглої, шкіри.
З-за щільного кола воїнів, що оточили його і двох чаклунів, він не бачив небезпечної для себе дії.
А там до останнього клаптя рідкої грязюки нахилився чорний ватажок. Ні, скоріше, він був не чорний, а коричневий. Та з такими товстенними варгами, що й найчорнішого негра рідко бувають. А борідку мав ріденьку — на відміну від цілої копиці дрібних тугих косиць. Ватажок уважно роздивлявся засохлих жабок, сліди сандалій мандрівця, дірочки від самородків у висохлій, розтрісканій на здоровенну луску, грязюці.