Танці шайтана
Шрифт:
Ватажок підняв кілька самородків і сховав у торбинку, зроблену з цілої шкірки мавпочки. Навіть мордочку лишили і зіниці вставили — блискучі жовті намистини.
І зразу ватажок підійшов до гурту. Він і рота не розкрив, і наче всі до нього спиною стояли, а тільки він безшумно наблизився, всі розступилися.
Мандрівець, закинувши за плече арбалет, показав руками перед собою: «Що тобі?!» А негр показав, що мандрівець разом з воїнами має поспішати на південь. Далі він показав, здіймаючи руки до грудей і все вгору та
Мандрівець на згоду закивав головою, а тоді показав на землю, де він стояв, і руками показав, що він повинен повернутись з-за тих пагорбів назад на це саме місце. Ватажок закивав на згоду і показав рукою, як мандрівця беруть десь там за обрієм і переносять назад, саме сюди.
Ватажок затис лівою рукою праву долоню мандрівця і пронизливо і тонко, тонко заверещав.
І всі воїни заверещали жіночими голосами, хоч так між собою нормально розмовляли. Побігли з місця, що є сили.
Старі чаклуни, о диво, бігли разом з усіма загоном може з милі дві.
Потім вони почали відставати. Ватажок зразу це примітив і громовим голосом щось наказав. Двоє здоровенних щитоносців віддали свою зброю і посадовили собі на карки старих, висохлих дідуганів!
Мандрівець не збирався поступатись перед цим чорним ватажком. Але той, певно, відчув, що дихання в мандрівця стає напруженішим.
Він заволав ще раз!
До мандрівця підбігло аж чотири щитоносці. На бігу стали подвоє попереду і позаду, поклали собі на кожне плече по спису, на ті списи ще навхрест два списи, як Андріївський хрест. Згори щит.
Здоровенні, найпотужніші воїни щитоносці з'явились обабіч мандрівця.
Схопили його за плечі і за ноги і висадили на щит!
Все робилось не те, що не спинившись, а й не стишуючи бігу.
Вони бігли мовчки, тільки хекання й тупіт сотень ніг.
Певно, що ці могутні воїни могли бігти і безшумно. Але зараз вони чи не навмисне били щосили п'ятами в землю.
Тупотіння розносилось по горбах, вкритих купами дрібнолистих колючих чагарів, акаціями з пласкими кронами, поодинокими пальмами дум.
Чорні воїни бігли тим широким шляхом, яким тварини мандрували за дощем і поживами.
Червоний пил курився під ногами чорних бігунів і все вище й вище здіймався, довго не опадаючи на землю.
Потім воїни звернули ліворуч у прохід між колючими безлистими чагарями. Піднялися на високий пагорб і спустились у зелену річкову долину.
Вперед вискочили щитоносці і зі списам зайшли у воду. Штрикали у воду важкими зазубреними клюгами. Другі списоносці на крик командира зайшли двома ланцюжками у річку. А між ними пройшли всі інші воїни. Так воїни забезпечувались від крокодилів.
Після переправи бігли понад рікою у затінку велетенських зелених дерев. Довго бігли.
Пилу вже не було.
Тому й запах сотень спітнілих, просто мокрих від поту, тіл наповнював прохід між кущами. І геть перебивав тонкі пахощі трав і якихось яскравих зелених кущів.
Далі був гай із товстенних височенних дерев. І зразу за деревами пішли лани височенного проса. Достигаючі важкі волоті втратили свій зелений колір і половіли, а де вже й золотились.
Просо стояло щільною, непролазною стіною. Дорога між посівами проса здавалась глибокою канавою.
Достигаючі велетенські волоті, складені із безлічі дрібнесеньких зернят втратили свій світло-зелений колір.
Цією зеленою канавою вони просувались може з милю. І хоч мандрівця несли на щиті над собою два чорних воїни, він нічого не бачив з-за щедрих, тугих і довгих (як у комишу) волотей-качалочок.
Ватажок знов заверещав.
Воїни спинились, з розгону ледь не впустивши живу ношу.
Ватажок проверещав щось метальникам ножів. Вони рвонулись уперед із швидкістю гончаків.
Мандрівець, як і чародії, розминаючи ноги, зауважив: «А тікати від них — марна справа. Ні хортів їм не треба, ні коней! Тут щось інше потрібне! Ех, якби їхню пташину мову знати!» Не встигли мандрівець і дідугани розходитись, як за стіною проса почувся дрібний і сильний стукіт барабану.
Ватажок показав мандрівцеві і дідуганам, щоб вони йшли за ним.
І, пританцьовуючи під барабанне калатання, покрокував у проході між достигаючим просом.
І під той стукіт барабану лучники пританцьовували і брязкали тятивами, мов струнами на басі. А щитоносці вторили барабану ударами списів по щитах. Метальники ножів ляскали себе правицями по грудях, а в лівицях потрясали нищівними фігурними ножами.
Знов воїни щільно обступили мандрівця і його супутників, що він тільки розумів по голосних жіночих криках, по собачому гавкоту і кудкудаканню — вони йдуть по селищу.
Враз все замовкло.
Ватажок зайшов за спину мандрівця і натиснув йому на плечі, щоб він став навколішки.
А мандрівець прихопив його руку у такий захват, що негр не міг ні вирватись, ні рухатись.
І разом із чужинцем змушений був стати навколішки.
Воїни певно чекали наказу розступитись. Стояли і переступали з ноги на ногу. Ближні озирались і вирячали очі, але не сміли щось сказати тим, хто нічого не міг бачити.
Нарешті десь попереду почувся злий жіночий голос.
Вояки миттю відскочили від чужинця. І він побачив перед собою на височенній різній лаві дебелу чорну жінку.
Плямиста, багатобарвна сорочка від шиї покривала все тіло — чорне, аж синє, як у сливи-угорки. Але їх не було видно, бо сорочка вся покривала. На голові у вельможної негритянки височіла справжня копиця, зроблена з її кучерявого волосся, яскравого пір'я, якихось неймовірних барвистих квітів і різноколірних хусточок, прив'язаних одна до одної.