Танці шайтана
Шрифт:
— Стій! — Козак наклав рукавицю на вуста малому. — Гвалт, то найстрашніше безчестя над жінкою! Як ти станеш розповідати, то ніби й ти чинив гвалт. Якщо побачиш коли Катерину, то сам до неї, боронь Боже! не підходь і не заговорюй. Тільки якщо вона тебе покличе по імені, тоді підійди. І ні про що не питай, ніні! Наче ти про неї і про те і слухом не чував і не знав, і не видів!
— Чому?
— Бо так людина влаштована, що свідків своєї ганьби вона починає ненавидіти. За те, що свідки бачили її ганьбу. Зрозумів?!
Малий помовчав.
— Ні, батьку, не зрозумів. Чому?
— Ти ще малий — все тобі не дано одразу. Потім зрозумієш. А зараз присягнися, що
— Присягаюсь! — З радістю згодився малий.
— Христом присягнися! — Сказав Омелько і, знявши рукавицю, випростав з-під одягу зеленого кам'яного хреста і наблизив свого коня упритул до Лиска.
Малий підвівся у сідлі і поцілував кам'яний хрест.
Ти в мене справжній козацький син! З тебе буде лицар!
— І дід Пацюк, царство йому Небесне, так казав, що з мене буде лицар!
Він мене навчав лицарської науки.
— То свята була людина! І лицар не тільки названий, а й посвячений! Він на герці у Вільні всіх джур княжатських переміг! І сам гетьман коронний його мечем по плечу вдарив.
— За що?!! Він переміг, а його мечем по плечу?!!
— Хлопче, то так у лицарі посвячують. То тільки так кажуть «вдарив». А насправді той, кого в лицарі посвячують, стає на одне коліно, а магістр, чи гетьман, чи король — хто головний — торкається його плеча своїм мечем. І тоді людина вже стає шляхтою. Вже має всі права шляхетські.
— Батьку! Так ці очкурі вбили шляхтича?!! Так їх можна всіх убити! Бо хто заб'є шляхтича — тому смерть.
— Ти звідки знаєш?
— А наш свинопас розповідав.
— Все правильно! Розумна ти моя голово! Тільки на нашу землю православну прийшла біда. І певно, на довгії літа. Пани ухвалили з королем і ксьондзами, що православні тепер під Напу Римського підпадають. Тепер якщо ти православний, то нема в тебе ніяких привілеїв, хто б ти не був — селюк, міщанин, шляхтич чи козак. Продали нас і без торжища…
— Батьку, Батьку, я не розумію…
— Синку! Я теж не все розумію. Тільки знаю добре, що нам треба робити!
— А що?
— Відплатити за смерть лицаря сраним панським посіпакам. І робити це так, щоб їм було страшно. Щоб інші боялись проти козаків зробити паскудство. — Батьку! я хочу вбити хоч одного посіпаку! Я вмію стріляти. Ми з дідом половину вашого пороху перевели, одного разу я собі носа і губи на кров потовк, коли пістоль відкинуло! Але влучив у огірокжовтяк! Тільки бризнуло!!!
— Бачу, що ви без мене не сумували!
— Не сумували, а ні краплі. Тільки коли лягали спати, тоді я дуже сумував.
— А мені, синку, таке випало, що, їй же Богу, ні на мить не міг про щось і помислити! Отож я тобі сказав, що побачив з верху могили купецький караван. Вискочив я їм назустріч. Іду по шляху на них, кручуся, роблю «зікр». Отим мечем дерев'яним попереду себе та в повітря б'ю, то собі по плечах, то по обличчю (плазом!). Кінь за мною сам іде, і наш Бубка. А караван багатий. Верблюдів з товарами московськими татари ведуть додому, багаті купці татарські і московські на конях добрих. І полонеників женуть. Всі як один біляві, сіроокі — бранці з Лівонії. І нашого козацтва може з десятків три в колодках плентаються. Московити їх у Лівонії прихопили.
Татари здивувались мені. Зразу не повірили мені, що я дервіш. Прийняли наче до гурту. А тільки зразу помітив, що мене чотири найсильніші погоничі оточили і так весь час пасуть. Прийшов вечір. Хотіли вони отаборитись, затаганувати, побенкетувати посвоєму, по-татарськи, що тепер у безпеці і щасливо минули небезпечні козацькі переправи на річках. Я почав їм доводити з усякими придибенціями, що тут небезпечно. Треба ще йти далі в їхній край. Що недавно тут козаків бачили. Вони послухали мене. Тільки трохи перепочили, води випили і пасторму погризли, та й далі в степ. І все вони хочуть спинитись. А я їх все козаками лякаю. Нарешті, дійшли ми до того місця, де я сховав запас їжі, ножі, сокири і добрі грушеві кийки.
Захотіли вони зупинитись. Я вже не перечу. Вони зраділи, бо справді всі змучились (крім мене). Закололи одну кобилу, почали конину варити, потрібки в золі пекти, колобки з пшона і баранячого лою в окропі розпускати, куліш татарський варити. Як почали жерти. Як почали жерти! І я з ними, мені воно не гидко! Чого я тільки не їв у своїх мандрах! Удаю, ніби я нажерся, дістаю кульку манджуну, пхаю собі за щоку. Починаю поволі ганяти його за щокою, мов грудку воску. Тільки мій бандж — порожній. Він із тертого конопляного листя, воску, меду і попелу. А весь інший манджун справжній. Я навіть для міцності підпустив красавки. магрібінці як насмокчуться, то не тільки дурні стають, а й ні чорта не бачать! Отакі зіниці в них вилупляються, а ні чорта не бачать! Поки купці докумекали, у чому справа, вся їхня челядь мліла від банджу. Синку, я зробив такий бандж, що кращого і в Каїрі не купиш! Спочатку купці намагались якийсь порядок тримати, але потім і вони забули про небезпеку, бо були в своїй землі. Можна й не напружуватись. Я їхніх добрих псівкарабашів — ти пам'ятаєш про мою добру гішпанську суку? — упорав швайкою в потилицю.
Запам'ятовуй: якраз туди треба бити, де череп із шиєю з'єднується! Всі порозлягалися, порозповзалися. А я бранцям притяг ножі, сокири, кийки. А одного купця, родича того купця…
— Я пам'ятаю, пам'ятаю і все розумію!…
— Тоді слухай! Я того арабинапокруча зразу вирізнив серед усіх. І привітав його, як купця Сабіта. Від несподіванки він аж збілів. А тоді плямами пішов. Я й зрозумів, що він у мене на аркані! Коли я озброїв наших хлопців, і вони звільнились, всі тут і кинулись на татарву і московитів і почали все різати і крушити. Тоді я схопив сонного Сабіта і потяг його подалі у степ. Та все ж і йому дісталось добряче! Йому кілька разів загилили грушевим бичем та полоснули різаком. А мене садонули колієм у бік. Рана вийшла довга і кривава. Та якось я з ним утік на однім коні удвох. До самої Перекопської сторожі… Він мене, на диво і на щастя, не кинув пораненого. Бо я на другий день, коли ми вже були в їхньому кочовищі, розхворівся. Найняв купецьку двоколісну гарбу з верблюдом і відвіз мене аж у Кафу. І я сильно заслабував. Нагноїлась моя рана, почалась гарячка. Він покликав до мене лікаря-гречина. Бо в тих бусурман чортових своїх добрих лікарів нема! Все або ормяни, або жидовини або греки! Лікар надрізав шкіру мені. Він пустив гній із рани, промив якоюсь пекучою рідиною і присипав своїм зіллям. Зразу мені легше стало. А купець Сабіт, далекий-предалекий родич магрібінського работоргівця Сабіта, побачив, що я оклигую, і каже:
«Попливли зо мною до Істамбулу (так бусурмени Царгород величають!). Там ти добре підлікуєшся. А я підберу гурт кавказьких дівчат для алжирських покупців! А з Алжиру ми привеземо в Істамбул чорних хлопчиків. І подаруємо візирю! Я тількино листа одержав: моряки з каторги принесли. Поки ми з тобою в Алжир припливемо — негритят там вправно звалашать. Ну, ти ж бувала людина — хто сконає. А хто живий лишиться — тому ціна разів у десять вища!…». Як він мені таке сказав, мене аж морозом пробило! Бо, коли я ходив через усю Велику пустелю у царство чорних негрів, така, знаєш, пригода зі мною трапилась.