Танці шайтана
Шрифт:
Я був чи як товариш, чи як охоронець, чи як слуга одних купців. Чи просто, як помічник. Тільки купці — то була їхня личина. А насправді вони були турецькі вивідувачі! Вони мали розвідати і досконало списати шлях через велику пустелю до країни чорних негрів. Бо по цьому шляху ідуть найдорожчі товари із Африки: чорні раби, золото і страусове пір» я. було скласти опис того шляху по зірках. Де який колодязь на шляху, де яке болото, де який оазис знаходиться, і як його по зірках знайти…
— Батьку, а ви казали, що в пустелі тільки пісок та камінь! Як там може бути болото в піску?!!
— А отак — серед каміння і висохлої глини раптом тобі опадка із солоною чи гіркою водою і якимось хирявим зіллям по берегах. Трясовина справжня, що й засмоктати може!
Той купець, що був не турком, а персом-моряком, щоночі підіймав мене на молитву. Ми тоді відходили від каравану і «молились». Я щоразу просив у Всевишнього прощення і допомоги, щоб витримати спокусу диявольську та запам'ятати їхні слова молитов. І я їх завчив і голосно
— А що це — їхній Коран?
— Та то найголовніша бусурманська книга. Їхні молитви списані і їхній бусурманський закон. — А-а-а… А що було далі?
— Ти дивися навколо, придивляйся. А я тобі все розповім…
Щоб ніхто не запідозрив «купців», вони таки мали торгувати. Вони провели через усю пустелю арабських скакунів. І за скакунів чорний цар купцям заплатив чорними рабами. Ще вони, мої «купці», закупили в пустелі багато брил кам'яної солі. І обміняли сіль у країні чорних на золотий пісок. З тим золотим піском, із тим золотом, будь воно тричі прокляте, у мене там були страшні пригоди. Але те — іншим разом! Добре торгувалося в країні чорних! І як ішли пустелею до країни чорних — ніхто караван не пограбував! Одні розбійні племена між собою гризлись. Від інших розбійників караван відкупився. У моїх «купців» було багато золотого піску і справні чорні раби. При таких щасливих оборудках торгових швидше б вертати назад! На північ! До моря! Та ці мої «купці», бач, спокусились піти до Марокко. Бо поширилась швидко така чутка, ніби чорні раби дуже піднялись у ціні! І мої «купці» приєднались до здоровенного гурту, що з тисячею (!) верблюдів ішов до Марокко!
Довго розповідати, та зараз не час, який то страх — перейти через край пустельний, що зветься Джуф! Власне, ми обминули Джуф праворуч. Та з Джуфу такі вітри над пустелею віяли, що все на очах висихало, скручувалось, тріскалось і розсипалось!!! І не тільки я сам мучився, хоч і не без того було, а страшно було дивитись, як від спраги вмирають діти… Ми так робили (власне, магрібінці робили) — коли на половині дороги між оазисами були, то посилали гінця-такшифа перед себе. Щоб люди з оазису вислали нам назустріч верблюдів з водою в бурдюках. І от десь на середині всього пустельного шляху в Сиджильмасу нам назустріч не вийшли своєчасно провожаті з водою! Не виходили назустріч, хоча знали, що до них прямує наш великий і багатий караван. Вони самі не ризикували вийти. Все чекали нашого посланця. А він… збився зі шляху, бо закрутили вітри сатани!
Ми йшли уперед не спиняючись. Тільки вже води невільникам не давали. А там один купець-марокканець мав найбільше чорних дітлахів. У моїх «купців» найшвидше сконали всі негритята. А в марокканця не лишилось. І було в нього двійко хлопчиків-близнюків. Ну такі гарні-гарні хлопчики! Я їх ще запримітив у Місті. І коли ще все було добре, то часом і пригощав їх. У мене було покривало із кори. Мені його дикуни подарували. Я подер покривало і понакривав хлопчаків-близнюків, щоб їх сонце не так пекло. Бо вони були лісові чорні люди. А лісових чорних людей, як і білу людину, може сонце вбити! За те на мене злостиво поглядали, але ніхто нічого не говорив.
Певно, боялись. Бо на базарі, під заставу, боролись і змагались різні люди. Я багатьох поборов. А одного їхнього богатиря так через стегно кинув, так ним об землю врізав, що він сам і звестися не міг! Я тоді добре в силі був! Навіть похід через пустелю мене не змучив! А, може, мене остерігались після того, як я в лісі у чорних чаклунів гостював?…
Ото я й кажу, що з тими бідолашними дітлахами я подружився. Як вони впали на пісок, я не витримав — зліз зі свого верблюда. Підняв близнюків і посадовив на верблюда. І навіть по ковтку води дав… І вони, о диво, вижили в тому пеклі. Як доповзли ми до колодязів, то тільки один із десяти чорних невільників лишився. Біля колодязів ми перепочили, і далі все було вже гаразд і з водою, і з поживою. Близнюки зовсім оклигали і могли самі йти.
І от, коли ми зупинились в останньому оазису на межі пустелі, коли ми вже небавом мали вибратись на землю, трапилась знов пригода. Бо на наш караван чекали воїни султана Абдаллаха. І той марокканський купець зразу до них. Хоча всі кинулись пити воду, домовлятись з тамтешніми купцями, з погоничами своїх верблюдами. Я відчув щось — і до своїх «купців» зразу. Що марокканець побіг, навіть не пивши, до вояків.
Вони з мене глузують, кажуть: «Чого ти, негритянський тату, хвилюєшся?
До свого племені побігла людина!». Я їм: «Я вас попередив, а ви смієтесь. Дивіться, щоб ви не плакали…». Тільки я те сказав, як вже сюди йдуть вояки і з ними марокканський купець. Вони ще тільки біля краю табору межи верблюдами йдуть, а купець їм на моїх «купців» показує. Схаменулись мої купці, та пізно! Один кинувся межи верблюдами і поклажею до стійбища кочівників. Вони свої чорні намети оддалік від колодязів поставили. А в тих краях так: вскочив до намету, попрохав про захист — і ти під їхньою охороною. А хто з цілим плем'ям розбійників захоче битись? Другий мій купець затримався — витягував Коран із поклажі. У його Корані, я вже тобі казав, були сховані записи Золотого Шляху через Пустелю. Він побіг, та перечепився через линву від паки. Коран у нього вилетів з рук і впав під верблюда. Я нахилився і почав підіймати верблюда. Ну, й Коран заразом кинув собі за пазуху. Ні той, ні той не добігли до чорних наметів. скрутили слуги марокканця, ще й вояки не підоспіли. Та вояки і мене схопили. Схопили мене і разом із купцями привели в намет до їхнього ватажка. І купець тут. Мене питає ватажок, чи я турок, чи я арабин? Я кажу, що не турок, а моряк. І подався в світи в пошуках цілющого зілля для свого старого. Наказав вояк привести мого верблюда. Перетрусили всю поклажу. У мене, крім горіхів-кола, різного зілля та сушеного м'яса і в'ялених окунів, нічого не було. Кушу мою сталеву забрали. А негритянський лук і сагайдак зі стрілами лишили! Коран за пазухою навіть не шукали. Тоді кажуть мені:
«Повертайся назад. Нам люди, які водилися з турками — небажані». Засмутився я та й пішов зі своїм верблюдом до колодязів. Поки вистояв чергу і напоїв верблюда, та й сам напився, як приходить посланець і кличе до марокканського купця. Іду за посланцем. А під пальмами вже напнуто дорогий намет. Розведено вогнища. Кускусом пригощають, фініками з Туата, в'яленою козлятиною, родзинками, і, навіть, ліпших людей — кавою з малесеньких кухликів! Марокканець-купець сміється до мене приязно. Каже всім, що я йому добру службу зіслужив — негритят-близнюків від смерті порятував. Він, купець, тобто, подарує їх самому славному, захиснику правовірних, султанові Абдаллаху, і той його винагородить за такий дарунок. Всі кивають головами, позирають на мене. Я всім кланяюсь — маю бути гречним, бо відчуваю, що щось тут замислюють арабини.
Тоді мене питає марокканський купець: «А ти, Каввас (причепилось до мене те «стрілець» — каввас, хоч я і списом, і ножем, і пращею довів, що я таки майстер), скажи нам, а ти юдеїв любиш?» «От — думаю собі — в цьому пастка! Скажу, що люблю — а раптом у них, як і в країні чорних бусурман, — жидів ганяють? Скажу, що не люблю — а раптом або візир, або радник у султана — юдей?!». Все ж змикитив і кажу: «З ними я не спав». Тут всі як зарегочуть! Так самому купцеві сподобалось, що він наказав мені піднести кухличок, як ото наперсток, чудової кави. Я красно подякував і сиджу, п'ю каву і від кави кейфую! Всі знов загомоніли про щось своє. А купець пальця підіймає і каже: «А от у нас, наш славний султан Абдаллах, підпора і захисник правовірних, любить і дбає про всіх своїх підданих. Навіть якщо вони жиди. Любов і справедливість його безмежні! Навіть до людей Писання.
Тому білі жиди у нас роблять білу роботу, а чорні жиди — чорну роботу!» Всі схвально закивали головами, загукали, заляскали в долоні. Стихло все, і він знов мене питає, а чи знаю я, як валашать худобу? Відповідаю, що знаю, але особливо тим не цікавився. Він хитро усміхається: «От зараз тобі буде цікаво, бо таке не щодня буває.» Заплескав у долоні, і з-за запинала вивели одного мого близнюка. Геть голого. За ним витягли за рукава похмурого чорного чоловіка. Тільки волосся в нього було довге, борода довга і з-під високої шапки-ковпака висіли справжні пейси. Видно, що я не зміг приховати свого здивування. Бо купець вдоволено засміявся: «Це найкращий тутешній жид-тесля!». Тесля був дуже похмурий. Купець із ним заговорив швидкою якоюсь говіркою, яку я зовсім не знав. Тільки було видно, що чорний тесля відмовляється від чогось. А мені на душу мов камінь навалився — і вже не сумніваюсь, що зараз якесь буде паскудство! І справді — купець почав лаятись. Вийшов здоровенний вояк. Поставив велику корзину — круглу, плетену з таволги. Підвів до корзини хлопчика-близнюка. Закрив йому однією лабетою лице, а другою відтяг пуцьку просто на вінце корзини. Другий здоровило притис за плече чорного теслю і пхнув до корзини. Той тесля витяг звідкілясь широке долото і дерев'яний молоток, ну точнісінько наша киянка! Наставив долото на пуцьку. Стук! І пуцька та яєчка впали у корзину. Тоді зразу ж від вогнища відійшов чоловік у жовто-золотавій сорочці і квачем із киплячої олії припік рану! Перший малий і закричати не спромігся, як вже його брата потягли до корзини! Знов — стук! І пуцька та яєчка другого брата впали у корзину. Той чорний тесля-жидовин сховав у торбу долото і киянку. І похмуро питає, чи може він тепер іти? Купець каже: «Йди!». І той тесля витрусив на порожнє, тахнуче багаття свою червону корзину. І від жару яєчка і пуцьки почали шкварчати. А потім яєчка луснули, як би хто горіхи лущив! Здоровенний вояк, перший, що тримав малих, як зарегоче на той тріск!… Мене така лють пройняла, що я не стримався і тицьнув у нього пальцем: «Хто сміється, той ще заплаче!» Він за шаблю! Марокканець його гострим окриком спинив. А мені показав непомітно, щоб я йшов. Встав я, кланяюсь усім, а він мені говорить, сміється і пригощає родзинками чоловіка в золотавій сорочці: «Бачиш! Ми своїх білих жидів бережемо від чорної роботи!». Всі довго сміялись, вже мені в спину, бо я поспішив геть. От було в мене відчуття, не голос, а ніби щось казало, що за такий сміх воякові мусить бути кара. І що ця кара від мене піде. От відчув усе, як би на мене тугим вітром повіяло!… Заночував на самім краю оазису, де вітерець повіває, і нема комарів.