Танці шайтана
Шрифт:
— А маковик він любить? — І шкірила білі рівненькі зубки.
Тимко ледь-ледь утримався від слів і, згадавши, як мукала німа з Грушок, замукав: «так, так!» і закивав козиною мордою.
Дітлахи зареготались на те мукання «кози».
Дженджуриста дівчина хотіла вломити кусник від маковика, але варені із меду та маку, а потім ще й пресовані, солодощі не піддались. І тоді дівчина усю плитку «козі». «Коза», як вже змогла, запхала Марьванні межи ременів намордника медовий гостинець. Марьвання зауркотіла, заплямкала, пускаючи просто потьоки слини.
Вся юрба дітлахів завищала, заплескала в долоні, зареготала. Та врах ведмедиця опустилась на всі чотири. І наче рикнула якимось утробним риком. Тут із корчми викотився Прошка і пострибав, якось дивно викидаючи ноги, мов танцюючи.
І одночасно з поля у ворота біля корчми вступала невелика валка разодягнених гайдуків. Всі, як один, у синіх жупанах і вовчих волохатих шапках. Були при шаблях і самопалах за плечима. І вели п'ять псів на двох сворах. Тут вони й почули запах звіра. Бо вітер таки віяв із поля до містечка.
Пси просто показились — з місця завили, забрехали в зав'ял, як сказав би дід Пацюк.
Прошка намагався заспокоїти ведмедицю.
Глядачі враз щезли, наче їх і не було.
Ось і люди із корчми виступили на гвалт. Наполохана сорока з криком знялась з даху корчми і перелетіла на високу грушу.
А вершники направили коней туди, куди рвались собаки. Тимкові шмат пирога застряг у горлі.
І, як і вчора вранці, сьогодні на Тимка несло собачим смородом, дьогтем від чобіт, сивушним духом і солодким кінським потом.
І перший гайдук, що просто наїхав на лицедіїв — Тимко добре його бачив крізь дірки в козиній шкурі — закричав, перекриваючи брехіт псів:
— Ти хто такий, сучий сину?! Хто тобі дозволив на ярмарок привести ведмедя?!
Прошка здер ковпак із рожевої лисини і низько вклонився, притримуючи полу кожуха. Але це не допомагало — чіп вилетів із штофа і горілка протікала лицедієві за пазуху.
— Да ми кто?… Ми хрістянє!… Люді, значіт…. ходім, мєдвєдя водім…
— Та бачу, що водиш, п'яничка базарний! Я питаю — хто тобі дозволив сюди прийти?!
— Да я в Пєрєяславє мєдвєдя воділ… Пани відєлі і віна поднєслі… за мєдвєжью потєху… Я чєловєк тіхій, і звєрь у мєня тіхій… Ми смірниє, ваша панская свєтлость… Нє озоруєм, нє воруєм… звєрєй водім… Ми хрістянє…
— Завів: «христяне, христяне!». Ви бидло і схизмати! А ти ще й зайда!… Сьогодні й завтра! А забаришся — псами зацькую і твого ведмедя і оцю козу луплену! Та й тебе до гурту, щоб не швендяла тут всяка московська нишпорка!
Вершник здибив коня і кинув його на дорогу. За ним інші разом із собаками подалися.
Прошка висмоктав із штофа ті краплі, які там лишилися, і поляскав «козу» по спині.
— Ну, сєстріца Мєлашка! Надо ігру водіть, пока позволілі. Потом отдохньом.
Але Тимко погано слухав Прошку. Та й хто б міг слухати, якби побачив у трьох саженях від себе свого дорогоцінного коня Лиска, свою козацьку спадщину від славного лицаря Кринки. А на ньому ще й мордатого усміхненого людолова.
Все, ніби уві сні, було Тимкові. Йому навіть пам'ять про сороку як відрубало. Він і не поглянув, куди вона поділась, куди залетіла…
За той короткий зимовий день вони обійшли всі кутки містечка і торжище за валами. Марьванна і танцювала, і горох «крала», і «млинці пекла», і «з похмілля мучилась», і «личаки вдягала»…
А ще Прошка перед селюками піднімав ведмедицю дибки і давав їй у лапи якусь ломаку або голоблю. І тоді бідна тварина показувала під голосну дудку, як пани бадьоро марширують на війну і як плентаються побиті з війни, тягнучи за собою «рушницю».
Що по обіді подаватимуть щедріше, Прошка змикитив ще біля корчми. Тому вже й не давав Марьванні свого ковпака, а повісив їй на лапу один із трьох козубків, що зберігались у великому. Та ще було досить охочих почастувати лицедіїв під час самого дійства. Тому під кінець їхніх ігор вони були вже майже ситі.
Зрештою, вони натовклись за ярмарковий день, і стільки їм накидали, що Прошка сів на важкий козуб і сказав, що треба негайно шукати десь тут притулок. Бо не хочеться йому вертати далеко в поле у промерзлий бурдей. Та у бідолашної Марьванни кригою лапи зранені. І справді: ведмедиця сіл стовпцем і по черзі підносила до своєї сліпої морди пазуристі лабети і ретельно їх вилизувала.
Та хоч їх пригощали і захоплювались їхньою грою, на ночівлю в містечку їх ніхто до себе не пустив. Тоді вони вийшли за вали і оборонний тин і почали проситись до слобідських людей на ночівлю. Бо вже бліде сонце зачервонилось і торкнулось блакитного засніженого обрію. І тут їм не пощастило. Скрізь були ярмаркові постояльці, а в стайнях та хлівах їхні воли і коні. Та й гавкоту ніхто не хотів чути, який знявся через звірину на всьому присілку.
І тільки в кінці вулиці на самісінькім краю з похилених і скособочених воріт виповзла баба, спираючись на вузлуватий ціпок.
Вона й пустила їх до себе. Хоча Прошка просився тільки до стайні, баба запросила їх у хату. Спочатку Прошка відмовлявся, але стара сказала, що ніяких звірів вона не боїться, бо завжди тільки один звір страшний — людина. І ще її батько був знаменитий мисливець і тримав у себе в садибі і ведмежат, і вовченят, і соколів…
Для дивних і несподіваних гостей стара поставила на комин залишки товстенної білого воску свічки. Крекчучи і віддихуючись, витягла з печі горщик ще теплої гречаної каші. Всипала у глибоку миску, залила козиним молоком і поклала ложки.
Малий, вже без козиної личини, лише у хустці, свитці і сарафані поверх неї, розкрив, було, рота, щоб проказати «Отче наш». Та Прошка вчасно шарпонув його за рукав: «Мовчи! Не забувай, що ти німа дівка!» Тому Тимко тільки ворушив устами.
По молитві Прошка пояснив:
— Госпожа ти моя, матушка! Мєлашка у мєня ньомєнькая, но всьо слишіт.
— Боже! Боже! І якої тільки в світі біди не буває.
Стара набрала повну ложку наїдку, відсьорбнула половину і, не опускаючи ложку, повела: